Ці книжки мають бути якщо не в кожній хаті, то хоча б у кожній школі чи бібліотеці.
Поки є українці, вогники мають світитись…
Бабуся Ганя навчила цілувати хліб, який випадково впав зі стола. Ця звичка стала автоматичною, чим, бувало, дивував оточуючих. А коли ми, її онуки, скаржились, що якась не така каша, то вона промовляла, зітхаючи: «Ой діти, ви біди не знали». Це була не просто примовка, а вистраждані слова
Наше село Радванці на Львівщині в роки Другої світової війни спалили війська НКВД після невдалого бою з УПА. Люди бідували. Але навіть у таких умовах не відмовляли в допомозі іншим. Бабуся розповідала, що у 1946 році було стільки голодних людей із «Великої України», що для них просто ставили на видному місці мішок із зерном, аби кожен, кому треба, міг собі трохи зачерпнути.
Про той повоєнний голод говорять менше, ніж про Голодомор 1932—1933 років, хоч він забрав сотні тисяч життів українців, а за деякими даними — і до півтора мільйона. Але, певно, ще більше людей із південно–східних областей та прилеглих регіонів Росії врятували жителі Західної України, де радянська влада ще не встигла запровадити колгоспи.
Тішить, що саме в Луцьку постав пам’ятник Милосердю тих, хто в ті важкі роки рятував голодуючих. І дуже символічно, що його ініціатором був відомий краєзнавець Григорій Гуртовий, який на рідному Запоріжжі пережив голод 1932—1933 років, пройшов німецькі концтабори і, рятуючись від голоду 1946—1947 років, знайшов прихисток на Волині.
Пригадую, якось під час інтерв’ю я запитав колишнього міського голову Луцька, уже покійного Миколу Романюка, якого пам’ятника не вистачає місту, і він, не задумуючись, відповів: «Милосердю». Рівно 5 років тому Микола Романюк особисто відкривав цей монумент. Через два місяці після цього Миколи Ярославовича не стало, але він назавжди залишився серед будівничих пам’ятника Милосердю.
Зображення цього монумента є на обкладинці книги Андрія Бондарчука «Україна. Голодомор 1946—1947 років: непокараний злочин, забуте добро» (на фото). Це — дійсно унікальний літопис повоєнної трагедії, який має бути у кожній бібліотеці. Андрій Бондарчук, який, до речі, доклав багато зусиль і для того, щоб у Луцьку постав пам’ятник Милосердю, зробив просто неоціненну роботу, написавши цю книгу. За кілька років перед тим, як праця побачила світ, він дав оголошення у нашій газеті, щоб розшукати свідків тих подій, і багато читачів на нього відгукнулись. Те, що у 1946–1947 роках зробили волиняни та всі західняки, Андрій Іванович називає «тихим подвигом» і не втомлюється про нього голосно говорити.
Коли сів писати про День пам’яті жертв Голодоморів, то чомусь згадались усі ці люди, які допомагали і допомагають нам берегти пам’ять і про тих, хто зазнав цього жахіття, і про їхніх рятівників. І про те, чому стали можливими такі злочини на родючій українській землі…
Коли сів писати про День пам’яті жертв Голодоморів, то чомусь згадались усі ці люди, які допомагали і допомагають нам берегти пам’ять і про тих, хто зазнав цього жахіття, і про їхніх рятівників. І про те, чому стали можливими такі злочини на родючій українській землі… Бабусі дружини малою вдалось вижити в Голодомор 1933–го на Полтавщині. А троє її братів та сестер померли. Три гілки родинного дерева було обрубано в найжорстокіший спосіб.
Тож наш скромний внесок у загальну пам’ять — свічка у вікні у День Пам’яті. Хочеться, щоб цих вогників не ставало менше. Вони мають світитись, поки є українці, — нація, яка не просто так цілує хліб.
Читайте також: Сьогодні Волинь долучається до Всеукраїнської акції «Запали свічку пам’яті»
