Без вихідних. Цілодобово. Абсолютно безплатно. Проте відвідувачів на цих майданчиках побачиш нечасто...
Агов, «бички», гайда на турнічки! Бо розлюблять «телички»…
Чим переймався і з чого дивувався останнім часом доцент кафедри видавничої справи Київського університету імені Бориса Грінченка Сергій ХОМІНСЬКИЙ
… з того, що спортмайданчик у дворі геть не цікавий тим, кому він, здавалося, мав би бути цікавим у першу чергу
Я ніколи не належав, не належу і точно не належатиму до прибічників волинського політика–олігарха Ігоря Палиці та його політичної сили. Водночас заради об’єктивності мушу визнати: окремі проєкти його фонду «Тільки разом» неприйняття у мене не викликають. А одним із об’єктів, створених за підтримки цього фонду, я навіть регулярно користуюся!
Йдеться про спортивний майданчик між кількома луцькими багатоповерхівками. Якщо маю вільних 10–15 хвилин — швиденько чимчикую туди, аби зробити кілька підходів до турніка.
На майданчику є табличка — і не одна — з нагадуванням, кому треба завдячувати його появі, та закликом «Street workout / Тренуйся щодня — ставай сильнішим!». Здавалося б, до кожного зі снарядів має стояти черга з охочих позайматися. Насамперед з хлопчаків та юнаків, бо ж філософія вуличних тренувань насамперед стосується саме їх.
Але де там! Протягом років регулярних відвідин цього майданчика я зустрічав там може з пів дюжини дядьків мого віку. Юнаків (у компанії юнок), правда, теж разів зо три бачив: ближче до вечора сиділи «на трубі» з пляшками «слабоалкоголки» в руках.
Чого воно так — біс його знає. Мабуть, таки бракує пропаганди здорового способу життя і моди на те, аби «ставати сильнішими»…
А ще згадується напис російською, який побачив колись на стіні будинку в Житомирі: «Эй, старичок! Бросай бычок — выходи на турничок!». Може, творчо перекласти його українською й «розмістити» на стіні вже луцького будинку?
Читайте також: У нас є свій Лукашенко, не треба заздрити білорусам...
… із невмирущої актуальності вислову «Мамо, дайте гроші на книжки!» — бо поки держава «телитиметься», книговиданню разом із книгорозповсюдженням жаба остаточно цицьки дасть
5 листопада у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт «Про внесення змін до деяких законів України щодо стимулювання розвитку українського книговидання та книгорозповсюдження». Ініціативу народних обранців, здавалося б, можна лишень вітати. Та чи не запізно вони спохопилися? Станом на 1991 рік в Україні функціонувало 3600 книгарень — нині лишилося 200. Тільки протягом 2020 року припинили діяльність 48 книгарень і 343 видавництва (тут і далі уся статистика — з пояснювальної записки до згаданого законопроєкту).
Якщо німець купує в середньому 5,5 книги на рік, поляк — 2,5 книги, то в Україні цей показник становив лише 0,57 книги до початку пандемії COVID-19, після чого ще більше впав.
Дві третини книг на українському ринку — російською мовою. А понад половина цієї російськомовної літератури видана на теренах країни–агресорки!
До того ж, дві третини книг на українському ринку — російською мовою. А понад половина цієї російськомовної літератури видана на теренах країни–агресорки!
Змалювавши цю апокаліптичну картину, ініціатори законопроєкту беруться розв’язувати проблему. Книгарням (коли 3400 з 3600 уже закрилися!) пропонують відшкодовувати частину витрат на оренду приміщень. А починаючи з 1 січня 2023 року кожному українцю при народженні, а також при досягненні 14–літнього віку разом зі свідоцтвом про народження/паспортом планують видавати «сертифікат на книжки» (0,3 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб — станом на сьогодні це 681 гривня). Ці сертифікати можна буде «отоварити» у книгарнях лишень україномовною літературою.
У прогнозі очікуваних результатів від законопроєкту його ініціатори змальовують просто сонцесяйні перспективи:
«Ухвалення законопроєкту дасть потужний поштовх зростанню українського книжкового ринку. Число книгарень за 5 років зросте щонайменше в 4–5 разів — до 800–1000, при цьому їх мережа пошириться й на невеликі містечка, покривши всю Україну.
Обсяг українського книжкового ринку виросте приблизно втричі, асортимент — удвічі».
Одним словом, книговидання та книгорозповсюдження в Україні можна вважати вже просто врятованими…
… з лускатого «півника», від якого сяяли очі у нашого майбутнього
Днями, надягаючи маску перед входом у луцький ТРЦ «Порт City», побачив двох дівчаток років десяти, які звідтіля виходили. Одна із них урочисто тримала перед собою пластикову ємність з водою, в якій я встиг розгледіти синеньку рибку–півника. Інша ж мало не підтримувала подругу, аби, боронь Боже, з тим лускатим «півником» нічого не трапилося!
В очах обох дівчат легко читалося почуття захвату — і мені від того зробилося якось невимовно тепло. Бо то чи не основне в їхньому віці — вміти радіти зі справжнього. Не зі смартфона, ще крутішого, ніж у більшості однокласників, а живій істоті. Не з кривлянь чергового пришелепкуватого блогера (який у свої 20+ чомусь націлений на щонайменше удвічі молодшу за себе аудиторію!), а з усмішки мами, високої оцінки за добросовісно виконане домашнє завдання, дивовижної хмаринки на небі. А також із тисячі тисяч інших до щему простих речей, з яких і складається справжнє життя.
