Отакої!
Повернули мене у дитинство
Отримала свіжу «Волинь» і мусила відкласти всю роботу, побачивши заголовок у верхньому правому куточку на першій сторінці: репортаж із глибинки «Щовесни крига зносить місток через Турію, а жителі Ставища його відбудовують, щоб діти пішли в... «президентську» школу» (на фото)
Прочитала й ніби повернулася спогадами у своє дитинство. Мої батьки, брат і я родом із Датиня (колишнього Ратнівського, а тепер Камінь-Каширського району). Дівоче прізвище моєї мами — Макарусь, як і героїні репортажу, чоловік якої теж із цього села. Коли мені було два роки, мої батьки купили хату у Качині і переселились. Але часто усією сім’єю гостювали у датинської рідні. В основному пішки йшли до річки і чекали, доки хтось з’явиться з човником і перевезе. Ставище тоді ще, здається, звалося Вількою Ставищенською. Звідти усі діти після 3-го класу вчились у Качинській школі. Вона з 1976 році була нова, велика, двоповерхова.
І місток через річку дуже потрібний. Дякую, що газета порушила актуальну тему.
Зараз я живу і працюю у Видричах на Камінь-Каширщині і до рідні їжджу цим же маршрутом — через Турію кладками. Заздалегідь мушу уточнити, чи ж вони є. Через основне русло річки кладки уже добротні — течія не зносить. А понад самим Ставищем, бувало, і вбрід переходили, роззувшись. Було, що човниками перепливали. Рідко зараз буваю там, бо батьків давно немає. І час летить швидше, ніж у молодості. Та все ж хочеться інколи повернутись у село дитинства хоч на пів дня. І місток через річку дуже потрібний. Дякую, що газета порушила актуальну тему.
Галина ДЕНИСЮК,
Камінь-Каширський район
