Два серця зустрілись — а їхнє кохання подарувало вже стільки сердець!

 Наше знайомство з Лідією Миколаївною та Іваном Миколайовичем Смітюхами і їхньою наймолодшою 22-­літньою донькою Оксаною, котра живе ще в батьківській оселі, почалося зі світлини, яка на видному місці в одній із кімнат просторого будинку.

— То ми дочку Ірину заміж віддавали в липні цього року, — ​розповідає багатодітна мати. — ​А взагалі нинішній рік у нас був урожайний на весілля — ​у травні ще й син Вадим женився… Уже шестеро наших дітей мають свої сім’ї. Два сини — ​Вадим і Саша — ​побудувалися по сусідству з нами, а Юля, Оля, Іра й Сергій пороз’їжджалися з рідного села.

Оксана, котра була присутня при нашій розмові, на моє зацікавлення, що б хотіла сказати про своїх маму й тата, говорить:

— Я щаслива, що народилася в такій сім’ї — ​в люблячих і добрих батьків. Переконана, що такої ж думки мої сестри й брати. Мама наша дуже працьовита, все їй треба встигнути. Якщо до лісу йдемо, то вона має найбільше ягід, грибів назбирати. Тато ніколи не сидить без діла. І хазяйство запорає, і в поле, як треба, поїде. А головне — ​те, з якою теплотою вони ставляться одне до одного й бережуть свою любов, даровану Богом. Гарний знімок, на якому така велика родина. Але який то нелегкий труд — виростити семеро дітей! Ми, дочки й сини, вдячні батькам за їхню турботу. За те, що привели нас до Бога. Змалку я ходила на зібрання в Дім молитви. А от коли мені виповнилося вісімнадцять, то у мене був вибір — ​могла стати православною. Але на той час я вже твердо вирішила, що хочу служити Богу якраз у Церкві християн віри євангельської, в яку колись мене привели мама й тато, й прийняла хрещення…

Це зараз, коли дочки й сини повилітали з батьківського гніздечка, у хаті Смітюхів тихо, «аж незвично». Як тут колись було гамірно, тепер тільки згадують, зібравшись великою родиною — ​уже із зятями, невістками. І, звичайно, онуками, яких у бабусі й дідуся — ​23, ще один — ​«у дорозі» (поповнення має бути у найстаршої Юлі, котра з чоловіком ростить десятеро дітей!). Цьогорічної осені такою нагодою був 60­літній ювілей матері.

 «Побачив чорняву дівчину, подумав: «Яка симпатична» — ​й гадки не маючи, що то буде моя дружина»

Іван Смітюх — ​боровенський. Лідія Миколаївна — ​із сусідньої Житнівки. Перший раз він побачив її ще за декілька років до того, як почали зустрічатися й побралися.

— Це було в кінці 1970­х, — ​пригадує чоловік. — ​Я вже в армії встиг відслужити, по «сезонах» поїздити, грошей заробити й машину купити (то були «жигулі», ще перша модель, але в час дефіциту радів і цьому). Якогось дня їхав у Житнівку. Обіч дороги побачив чорняву дівчину, яка йшла навпроти. Подумав: «Яка симпатична», — ​й гадки не маючи, що то буде моя дружина.

 

Може, комусь і дивно, що ми всюди вдвох, а нам так добре. Ми звикли до такої нерозлучності.

Одне слово, кинув погляд і поїхав далі. Але, видно, вже все йшло до того, аби вони познайомилися. Детальніше про це розповідає Лідія Миколаївна:

— Я працювала у Камені­Каширському — ​в їдальні ПМК - 70. Вранці прийшла зі своєї Житнівки у Боровне, аби звідти автобусом добратися до райцентру. Рейс же, на який так поспішала, чомусь відмінили. А це ж андропівський час — ​старші люди пам’ятають, що з дисципліною тоді дуже строго було — ​за запізнення могли й покарати. Тож коли хлопець на «жигулях» зупинився й запропонував підвезти, не вагаючись, погодилася.

Це й був Іван Смітюх, який у своїй пасажирці впізнав дівчину, на яку звернув колись увагу, їдучи в Житнівку, і зрадів, подумавши, що, мабуть­таки, не випадкова зустріч. Наближався той час, коли Він і Вона стануть парою. Хоч, виявляється, дівчина за іншого вже збиралася виходити заміж.

— Справа в тому, що в 1982­-му мало бути весілля, — ​каже Лідія Миколаївна. — ​Покликав мене за дружину хлопець, який працював у Камені­Каширському, в РЕСі. Але якось було весілля в родичів у Житнівці, в людей віруючих — ​п’ятидесятників, на яке й мене запросили. Після цього мої плани помінялися. Я в дитинстві трохи ходила на зібрання з бабою й дідом. Чула Слово Боже. А як на тому весіллі побула, то подумала: «Якщо зараз не піду в Дім молитви, то мені призову Божого до покаяння більш не буде». Коли ж вирішила прийняти віру християн віри євангельської, то сказала про це хлопцеві, з яким ми мали одружуватися. Наречений нібито й не був проти. Але коли дізнався про мою умову, щоб і він прийняв цю віру (аби не сталося, що після весілля чоловік, як це буває, не пускає дружину в Дім молитви), то він не пристав на мою пропозицію. Так і розсталися…

 Зате тепер вони були разом на зібраннях із Іваном Смітюхом, який освідчився їй, запропонував руку й серце, і вона відповіла взаємністю. 19 листопада 1983­-го було їхнє весілля. Уже 38 років наші герої у парі.

Читайте також: Волинська прикордонниця стала чемпіонкою світу з вільної боротьби

«Ну що ти її скрізь із собою возиш?»

У хаті батьків Івана Миколайовича починалося сімейне життя молодої родини.

— Я дуже хотів у місто перебратися — ​Ковель чи Камінь­Каширський, — ​вертається спогадом у ті літа Іван Миколайович. — ​Усе агітував Ліду купити десь будиночок. І ми шукали підходящий варіант, та якось не складалося. А в нас уже троє дітей: за сім років, поки жили в моїх батьків, народилися старші дочки Юля, Іра, Оля. «Давай, — ​говорила дружина, — ​щось робити, бо ж уже тісно в кімнаті, яку нам виділили, — ​нема де спати» (в батьківській оселі було ще три моїх сестри незаміжні). І закінчилося тим, що ми в Боровному побудувалися. З допомогою мого й Лідиного батьків, які мали хист до будівничої справи, швидко дім звели. Уже тут з’явилися на світ наші молодші діти: Бог дав ще троє синів і доньку.

У 1990 році почали Смітюхи хазяйнувати на своєму обійсті. Коника тримали, а з часом трактор купили й усе, що треба, аби можна було, не позичаючи в когось реманенту, орати й сіяти, збирати врожай. Бо ж дітей треба було піднімати на ноги.

— Як ми пішли у свою хату, — ​каже Іван Миколайович, — ​то я й корову навчився доїти, щоб не ревла, коли відправлю дружину, наприклад, у лікарню на роди (при батьках простіше було — ​мати чи сестри виручали). І зараз, як треба, то беру дійницю — ​і в хлів.

— Ми роботу не ділимо на чоловічу й жіночу, — ​це вже Лідія Миколаївна додає до слів чоловіка. — ​Можу й дров нарубати, і гній із хліва викинути.

«Не треба — ​я сам», — ​зазвичай так реагує Іван Миколайович на те, що дружина береться за вилка. Але завжди лунає у відповідь: «Ні, я тобі допоможу».

Від чоловіка почула й таке:

— Нам уже не раз односельчани говорили: «Ну що ти її скрізь із собою возиш?» — коли бачили, що ми з Лідою запрягли коника й їдемо підводою в поле. Може, комусь і дивно, що ми всюди вдвох, а нам так добре. Ми звикли до такої нерозлучності.

…Тридцять вісім років тому під час таїнства вінчання пастор давав молодятам настанови, серед яких були і такі: любити дружину (чоловіка), слухатися одне одного, вміти прощати. З ними в душі й живуть Смітюхи. Як сьогодні кажуть, у житті по­-різному буває: можуть і посперечатися — ​не без цього. Але попросять пробачення і в любові та злагоді йдуть далі. Цю життєву мудрість завжди старалися передати й своїм донькам та синам.