Як тітка Настя з Волині бореться з віртуальною реальністю

…з того, як тепер торгують усяким, навіть емоціями

Моя сусідка, якій під сімдесят літ, регулярно ділиться зі мною тим, що долітає їй з телевізора. У різні пори року й попри неоднакову ситуацію в державі початок розмови у неї приблизно однаковий. Починає із риторичних запитань: «Ти мені скажи, що то робиться?! Учора про зґвалтування передавали, сьогодні знов! Ну це якийсь жах! А кого наобирали в ту владу! Стільки аварій! Коронавірус що витворяє! В мене аж голова розболілася! Кінець світу чи що? Скажи?!». Позаяк людина вона досвідчена, то її наступне «охкання» — ​про те, що «ті олігархи на своїх каналах роблять, що хочуть». Радію, що вона має таке корисне знання. Тож із тіткою Настею говоримо про віртуальну реальність у новинах і телепередачах.

Сталося так, що у журналістиці поділ на дайверів (тих, хто пірнає глибоко) і серфінгістів (ті, хто перестрибує з хвилі на хвилю) дуже перекосився. Перших, які розповідають про важливі суспільні теми з різних точок зору, набагато менше, аніж других. Серфінгісти, перестрибуючи з однієї інформаційної хвильки на іншу, вправно розповідають, кого і як вкусив собака, показують криваві рани і талановито бабраються у «брудній білизні» винуватців чи й навіть жертв.

Ми самі можемо обирати не «фастфудовий» медіапродукт. Бо ж є й інша журналістика! Вона вирізняється виваженням кожної теми, слова, спонукає нас думати і порівнювати.

Показують усе правдиво про дійсні подіїі. Хочете відео моменту? Просимо дуже! Хочете, щоб вас розпирало від гніву, душили страх чи заздрість, — ​без проблем. Щоб тітці Насті завжди було що обговорити з подругами й сусідами. Можливості інтернету такі, що новин із таких подій можна нагребти на цілодобові ефіри. Емоції зашкалюватимуть. Медіаексперти відстежують, що споживачів такої інформації стрімко більшає, а ЗМІ до них пристосовуються. З’явився і термін — ​«торгівля емоціями». На кожен товар — ​свій покупець. Надто емоційно заряджене або підозріливо однобоке, яке мусується однаково в різних ЗМІ, — ​це саме той товар. А що він дає, щоб розібратися в дійсності, не так уже й важливо. Отож тільки ми самі можемо обирати не «фастфудовий» медіапродукт. Бо ж є й інша журналістика! Вона вирізняється виваженням кожної теми, слова, спонукає нас думати і порівнювати. Люблю, коли почуте­побачене і прочитане дає можливість робити висновки, ставити нові запитання (хай і обурюватися чи радіти) про соціалку, охорону здоров’я й, певна річ, про справи в державі… Насамкінець розмови про це тітка Настя змовницьки підморгує мені й каже, що таки може похвалитися, що живе не у віртуальній реальності, бо читає нашу газету.

…із професіоналізму шахраїв

Останнім часом довелося почути кілька історій знайомих про пошуки роботи. Ділилися люди різного віку (і під п’ятдесят, і за тридцять, і двадцятилітня). А розповідали про одне і те ж: як їх кинули. Схема така: обіцяють зарплатню 6–8 тисяч гривень плюс відсотки за успішне виконання плану, а фактично платять від однієї до трьох тисяч. Мовляв, старайтеся — ​наступного місяця удосконалите навики, наростите швидкість і точно матимете більше. Насправді нічого не змінюється. Мотивуючі обіцянки звучать і найдовше тримають на гачку дармової роботи найбільш довірливих і терплячих. Студентка одного з вишів ділилася, що витримала так аж чотири місяці. З того часу стала стежити: якщо якась фірма надто часто шукає працівників без досвіду роботи, значить, чергова порція обдурених уже пішла на пошуки теплішого місця. На курсі маркетології, який опановує мій син у виші, з-­поміж іншого розказують про такий досліджений факт: людина, якій роботодавець обіцяє посаду чи зарплату, до котрої вона дуже прагне, може працювати на нього запівдарма аж два роки!

Читайте також: Дівчинці з Горохова діагностували рак крові: батьки просять про допомогу.

… з того, як американці планують своє співжиття з дорослими дітьми

Радо спілкуюся з «американською» подругою зі Львівщини, з якою заприязнилися під час навчання у нашому Волинському університеті імені Лесі Українки. Так склалося, що вона побралася з громадянином США й мешкає на його батьківщині. Нині замовили дизайнеру будинок: як і годиться, просторий, з мансардою, басейном й іншими вигодами. Будують за кредитні кошти, бо там це не проблема, якщо маєш надійну зарплатню. Житимуть у ньому втрьох, із неповнолітньою нині дочкою. «А як мала буде повнолітня — ​продамо разом з недоплаченим кредитом й купимо собі маленький котеджик», — ​раптом ошелешує мене подруга. (Каже, для чого оплачувати будівлю, яка більша, аніж вони удвох потребуватимуть, та й комуналка дорога). А як же ж дочка?! А як у неї з’явиться сім’я, діти? На це моя приятелька стенає плечима і міркує уже, як американка.

Мовляв, нема за що хвилюватися: донька винайматиме собі житло, як і вся молодь. А як вийде заміж, то нехай із чоловіком планують, як їм ліпше. Схочуть у гості приїхати на кілька днів, то переночувати можна і в найближчому готелі. «Готелі?!» — ​дивуюся. Слухаю її, а перед очима — ​наша традиційна українська картина: повен дім гармидеру, пахтить пирогами, онуки ганяють по хаті, місця малувато, але все так дружно й щасливо і… нераціонально.