Венера Мілоська – мармурова статуя богині Афродіти, датована приблизно 150 р. до н. е. Нині експонується в Луврі, Париж. Автор Венери Мілоської не відомий.
Романтична історія на вечір: «Венера в хакі»
— Ну, хлопці, нам і поповнення прислали, — влетів до намету молоденький солдатик Коля Григола. — Ви б тільки її бачили. Волосся світле, хвилясте. Носик рівний, прямий, губки бантиком. Талія. А тут… — він провів рукою по грудях… — Великі, як бідони? — Маленькі, як персики? — А тут, хлопці, на гімнастерці у неї вже Зірка. — Тьху на тебе!
– Яке там тьху! Молода. Гарна. І — Зірка. Сама — військовий лікар. А встигла і санітарського хліба скуштувати. Багато поранених під вогнем винесла. Навіть генерала якогось врятувала. Ви б її бачили. Вона така…
– Яка?
– Схожа на оту, що в музеї...
– Скульптуру?
– Ага, скульптуру.
– Яку?
– Ну, тієї, як її.
– Колгоспниці?
– Сам ти — колгоспник. Тієї, не нашої. З іншої країни. Вона ще така стара.
– Стара?
– Ну, ти, Господи – древня.
– Хто?
– Та скульптура ж. І ще вона – без обох рук. З голими грудьми.
– Венера чи що?
– Я ж і кажу вам, що Венера.
Отак з легкої руки Колі Григоли Марину Круглик вже ніхто інакше, як Венерою, не називав.
А Коля попросив Максима Петрушка, колишнього студента факультету астрономії, Венеру на небі показати. І щовечора, дивлячись на цю яскраву зірку, бажав Марині на добраніч.
Ходили біля неї, як причумлені. Компліменти. Квіточки. Особливо політрук Павло Остапенко старався. Запрошував до себе. Пригощав німецькими трофейними галетами, французьким шоколадом, українським спиртом.
Читайте також: Два серця зустрілись — а їхнє кохання подарувало вже стільки сердець!
– Ви, Марино, дама мого серця, жінка моєї мрії. Дозвольте поцілувати ручку.
Неспішно простягала руку для поцілунку. Розтягувала губи в усмішці.
Тягнувся поцілувати вуста. Наче неохоче відверталася. Спраглі політрукові губи губилися в золотистих локонах.
– І не шкода вам вірного лицаря, – важко зітхав політрук. – Та я ж за вас життя віддам.
– Тут життя й так забирають, не питаючи. І оком не дадуть змигнути. А мені чогось незвичного хочеться.
Мрійливо заплющувала повіки. Манірно клала голову на чоловіче плече.
– Чого ж вам хочеться, зірочко?
– От ви, Павле Семеновичу, все ручку і ручку поцілувати. А колись кавалери пили з дамської туфельки.
– Знімайте!
– Що?
– Чобіт.
Нахилився, щоб допомогти.
– Навіщо?
– З нього питиму.
– Жартуєте?
– А чого? Жіноча туфелька військової доби. Колись про це не один поет писатиме.
Потягнув дівочу ногу до себе.
Сміялася.
Кинув на ліжко.
– Пустіть!
– Ні, коли спіймав, то вже не пущу. Моя навіки.
Впився губами в дівочу шию.
– Моя.
– Ну це ще ми побачимо! — наче з-під землі вродився перед ними Коля Григола.
– Де ти взявся! – скрикнули обоє.
– А ніде.
Просто йшли з хлопцями. Курили. Про Венеру в хакі мріяли. Хтось візьми і скажи, що вона частенько у політрука вечорами буває.
– Не вірю! – гаркнув Коля.
– То перевір!
Перевірив.
Обоє червоні. Політрук гімнастерку обсмикує. Марина ґудзики застібає. Встиг-таки кілька розстібнути.
– Як тут опинилися? – прошепотів політрук.
– Кричали.
– Хто? – скрикнули разом, як змовники.
Григола хотів відповісти. Хтось із товаришів вчасно наступив на ногу.
– Вибачте, почулося. То, певно, буря у вуха насвистала — на дощ збирається.
– І то правда, – політрук висунув голову із намету. – Ідіть, хлопці, відпочивайте.
Марина ступила крок за ними.
Хотів зупинити, але не наважився.
Обоє червоні. Політрук гімнастерку обсмикує. Марина ґудзики застібає. Встиг-таки кілька розстібнути..
– І де ти, Миколо, так невчасно взявся? – замість подякувати дорікнула дівчина.
– Невчасно? Ви ж кричали.
– А що, по-твоєму, мала допомагати йому рвати ґудзики на гімнастерці? Щоб подумав, що доступна? Треба ж було для годиться повіднікуватися. А то, сам знаєш, дешеве дешево ціниться й не пам’ятається.
– То ви хотіли з ним… – недоказав.
– Тебе не стосується, – відповіла сердито.
– То, може, повернетеся? Провести? Як можна? Він же одружений. У нього сім’я.
– Ми всі його сім’я. Зараз війна, Колю.
– Ех ви, а я думав… А я на вас… молився.
– Дурненький, – вперше уважно придивилася до нього. – Молодий і дурний.
– А я виросту.
– Молодий, що ти можеш, крім кохатися?
– Життя за вас віддати.
– Дурненький. Життя можна віддати тільки за себе. Воно ж – лише твоє.
– А ще вічно любити.
– Таку нехорошу?
– Для мене ви — найкраща в світі. Красива і смілива. І звідки це у вас?
– Краса?
– Сміливість.
– Твої батьки живі? – запитала замість відповісти.
– Так, вони в тилу.
– А моїх розстріляли. Я ладна душити фріців голими руками. Ну, дякую, що провів, що «врятував». Може, воно й на краще. А знаєш, Миколо, він моє перше кохання. Іди, відпочинь. Завтра в бій.
У тому бою Микола Григола був важко поранений. Борсаючись між тим і цим світом, чув, наче крізь сон, про відважний вчинок військового лікаря Марини Круглик. Про те, як жорстоко знущалися з неї фашисти. А прийшовши до тями, не міг згадати деталей розказаного.
Перемога знайшла Миколу у військовому шпиталі. Разом зі всіма він плакав, кричав «ура», пив сталінських сто грамів. А тоді вперше за багато років заснув міцним сном. Під ранок відчув біля себе чиюсь присутність. Відкрив очі і радісно скрикнув:
– Венеро!
Борсаючись між тим і цим світом, чув, наче крізь сон, про відважний вчинок військового лікаря Марини Круглик. Про те, як жорстоко знущалися з неї фашисти.
Так, це була вона. Така ж молода і гарна.
– Ну, здрастуй, Колю. Я прийшла.
– До мене?
Невпевнено кивнула.
– Не пошкодуєш, що вибрала саме мене. Ніколи. Я так тебе люблю.
Обняв за плечі. Як вона схудла! Кинувся знімати з неї плащ-палатку.
– Аби сам не пожалкував. Я ж тепер – справжня Венера.
Плащ-палатка впала на підлогу.
На Миколу з надією дивилася красива, але безрука дівчина, ще більше, ніж колись, схожа на оту, що в музеї.
Sandra OLEK, оповідання з книги «Венера в хакі».
