Сині троянди таки існують!
Історія на вечір: Як «НЕ ВСІ»
Я чогось думаю, що на них і тримається Земля. І прогрес. І хтозна ще що, аж до віри в людство. На диваках. На отакихот — як «не всі». На тих, на кого «всі» дивляться подивовано. М’яко кажучи. Їм — дивакам — світять якісь дивні провідні зорі. І кличуть їх божевільні мрії. Гарні. Але… дивні
І мало тим дивакам програмимінімуму — «народитипобудуватипосадити» чи там «церквадітикухня». Нудно їм у рамках, передає УНІАН.
Жанна д’Арк і її впевненість у місії. Подробиці усім відомі. І дивні, і героїчні, і сумні. Місія здійснена. Попри все.
Генріх Шліман і Троя, яку він почав шукати, продавши розпочатий колись «з нуля» немалий бізнес. Вірив, шукав — і знайшов. Попри…
Сині троянди неможливо селекціонувати, бо в троянд відсутній ген, відповідальний за пігмент синього кольору — ще не так давно залізобетонно стверджувала офіційна наука. І що? Сині троянди існують. Хоч, звісно, світові непогано жилося і без них. Але ученимдивакам їх категорично не вистачало.
Не зневажаймо чужих мрій.
Чиїхось дивних для нас занять і прагнень. Чиєїсь впевненості в місії.
Як не вистачає комусь польоту на Марс. З якого — не повернешся. І диваки погоджуються летіти.
Ну та це хоч солідні проєкти солідних НАСА. У них, як і колись у Шлімана, — чималі кошти на експедицію. У вчених з трояндою — мегалабораторія і суперобладнання. Жанна взагалі свята. Хоч це і не применшує ролі самих диваків. Але ж буває інакше…
В нашій, дикій реальності.
От це ж треба додуматися, скажімо, дядькові в Богом забутому селі у себе за хлівом складати літак. Не пиячити з іншими дядьками у вільну хвилину. Не телевізор дивитися. Не владу лаяти. Літати йому хочеться. На власному літаку. Який невідомо чи й злетить, бо твориться хтозна з чого. Але він — складає його вже який рік і ВІРИТЬ. І мріє про небо…
А потім дізнаєшся — таки злетів… Попри все. І попри всіх, хто НЕ ВІРИВ та ще й перепони чинив.
Сягнула небес і світова слава Катрі Білокур із села Богданівка, яку батько бив постійно за те, що хотіла малювати і малювала. І Пабло Пікассо сказав про художницю, яка аж до спроби суїциду не вписувалася в уявлення сім’ї про те, чим має займатися жінка («стервига, паразит і лежнюга») на селі: «Якби ми мали художницю такого рівня, то змусили б заговорити про неї цілий
світ».
Їх важко зрозуміти. Диваків.
Вони мріють про незрозумілі оточуючим «небесні мигдалики», беруться за те, за що не береться ніхто в їхньому середовищі. Порушують устої, кордони, прагнуть за межі можливого і діють усупереч «здоровому глузду».
Лишаються незрозумілими для сучасників «дивними диваками» чи навіть «місцевими божевільними». Більшість із них забудуть. Когось канонізують. Хтось за життя чи й по смерті зазнає слави світового генія. Час розставить крапки. А ми — не зневажаймо чужих мрій. Чиїхось дивних для нас занять і прагнень. Чиєїсь упевненості в місії. Не полишаймо і своїх, може, і дивних бажань, дослухавшись до вбивчої чужої думки чи відпивши з отруйної чаші чужого скепсису. Червоні вітрила — вони такі… Усе, що існує в світі, — колись було мрією.
Читайте також: Романтична історія: Червона парасоля.
