«Першу свою доріжку я виткала ще тоді, як шестикласницею була»

«Поки що верстата у хаті нема — після Різдвяних свят поставлю його»

А ось і будинок, у якому живе пані Наталія, як мене зорієнтували. Відчинивши вхідні двері, вже не сумнівалася, що потрапила до майстрині, — підлога в коридорі була встелена барвистими виробами. Ось тільки несподіванкою була зустріч із самою ткалею: очікувала, що побачу газдиню поважних літ (як довелося не раз пересвідчуватися, давнє ремесло перейняли від бабусь, мам в основному ті, хто народився й виріс у непрості роки повоєння), а це була ще молода жінка.

— Поки що верстата у хаті нема — то вже після Різдвяних свят поставлю його, — каже пані Наталія. А для того, аби нашому спілкуванню надати відповідної атмосферності, зносить до кімнати і сувої доріжок, і деталі від верстата, які свідчать, що ткацтвом у родині займалися з покоління в покоління.

 — Ось це бердо, — говорить моя співбесідниця, беручи в руки деталь, яка з вигляду нагадує гребінець, обрамлений деревом, — ще мій дід зробив. Бачте, на ньому й рік зазначений, 1947–й. Начиння теж давнє, як і деякі човники. А цівки вже мій батько майстрував (вони з гілок ожини) і син, який використав для цього бамбукову вудку.

Коли мова зайшла про те, що зараз мало хто ткацтвом займається, бо ж у магазині «без клопоту все можна купити», Наталія Федік сказала:

— Так воно й є. У Боровному тільки я тчу і ще маю подругу, родом з Білорусі, яка теж любить сісти за верстат й зробити щось своїми руками.

«Колись безвихідь змусила ткати, а тепер це вже стало захопленням»

Слово за словом — і мова переходить на те, як же склалося, що Наталія освоїла ремесло, котре збережене здебільшого старшим поколінням. Для жінки — це спогад з дитинства:

— Ще років сім мені було, в школу тільки–но пішла, коли вперше побачила, як тітка Наталка (сестра мамина) рушники ткала. І навіть допомагала їй, як вона верстат налагоджувала (щось потримаю, подам), бо одній складніше й загайніше з цим справлятися. Рушники, правда, я так і не навчилася робити, бо ж мала була. Тітка рано пішла із життя. Як пам’ять про неї у мене зберігається декілька її виробів. А ще перейшов у спадок верстат. На ньому я й першу свою доріжку виткала ще тоді, як шестикласницею була. Правда, з допомогою сусідки — баби Пріски, бо й мама моя не вміла сама основу снувати.

Відчинивши вхідні двері, вже не сумнівалася, що потрапила до майстрині, — підлога в коридорі була встелена барвистими виробами.

Колись пряли льон і вже з тих ниток робили рядна, доріжки. А потім, коли, власне, й льон став дивиною, сільські майстрині знайшли вихід — примудрилися давати друге життя одягу, котрий відслужив своє. Рвали на смужки, в’язали, мотали на клубки… Саме ткання таких доріжок освоїла й Наталія Федік. Із розповіді про це постає й непроста жіноча доля. У вісімнадцять вийшла заміж за хлопця із села Піщане. Дві дочки і син народилися у подружжя. Та склалося так, що шлюб був коротким — лише п’ять років прожили Федіки у парі.

— Ще й після офіційного розлучення ми сходилися, але нічого доброго з того не вийшло, — пригадує жінка. — Після весілля жили в старенькій хатині моєї бабусі. Ще встигли вдвох із чоловіком свій будинок закласти — зруб звели, накрили. Ото й усе. А далі я сама з трьома дітьми викінчувала дім. І от до новосілля йде. А в будинку чотири кімнати! Чим підлогу застелити? Поїхала я в Любешів на базар. У білорусів, які там торгували, накупили ниток для основи й узялася за роботу.

Та ж баба Пріська і ще одна сусідка — Наталка, які були асами у ткацтві («на жаль, обидві уже покійні») допомогли налаштувати верстат. А тепер уже Наталія Федік ще й когось може повчити давньому ремеслу. І якщо дев’ятнадцять років тому, перед новосіллям, безвихідь змусила сісти за верстат, то сьогодні ткацтво — це вже захоплення жінки, котре ще й копійку інколи приносить, оскільки знаходяться й покупці на барвисті доріжки.