«Не художня майстерня, але мотивує ще більше», – каже Дмитро.
Да Вінчі: Герой України і «гроза» російських... дітей
За його сторінкою у фейсбуці стежать майже 10 тисяч користувачів. На фоні бойових побратимів і муралу зі Степаном Бандерою вояк на позивний Да Вінчі буквально пронизує поглядом. Розвинувши талант, він міг би бути художником, маючи привабливу зовнішність — наприклад, блогером. Але Дмитро Коцюбайло обрав інший шлях — просто з Майдану у 18 літ пішов на фронт добровольцем, кинувши навчання в художньому коледжі. І відтоді — на війні
«Ніхто за вісім років не наважувався визнати добровольців»
Новину про те, що 1 грудня Президент присвоїв звання Героя України 26-літньому Дмитрові Коцюбайлу, командирові 1-ї штурмової роти ДУК «Правий сектор», у суспільстві сприйняли неоднозначно. Адже це перший в історії незалежної України доброволець, якого відзначено такою нагородою. Дехто називає це рішення політичним «заграванням» влади з націоналістами, проте більшість вважає, що нарешті держава визнала заслуги добровольців.
— Це була для мене меганесподіванка, що Президент підписав указ, — каже Дмитро. — Це історичне рішення. Він у моїй особі дав цю нагороду всім добровольцям, яких за вісім років ніхто не наважувався визнавати учасниками бойових дій. Ми воювали і проти сепаратистів, і проти кадрових російських військових, багато що пережили на фронті. Я привезу нагороду на базу, і вона буде там, тому що це наше спільне, це всім хлопцям належить.
Добровольчі підрозділи «Правого сектору» досі не легалізовані. Проте Да Вінчі вважає, що в такому статусі бійці роблять набагато більше, ніж могли б в офіційній структурі.
— Ми перебуваємо на фронті постійно, в нас немає ротаційних моментів, тобто хлопці міняються періодично, але так, щоб наш підрозділ вийшов із зони бойових дій, такого не було. Відколи ми зайшли, ще в 2014 році, так до цього часу постійно на фронті, — розповідає Дмитро. — Наше перебування тут на 100% забезпечують волонтери. Від держави ми не отримуємо нічого взагалі. На сьогодні наш підрозділ має усе необхідне.
«Боєць — це ж не тільки м’язи й автомат»
У підрозділі Да Вінчі — люди з різних регіонів. Тож кожного дня доводиться працювати з особовим складом, говорити з людьми, слідкувати за тим, щоб не було конфліктів. А це можливо тоді, коли хлопці постійно пам’ятають про те, що в них велика спільна мета — Україна та її цілісність. Як мотивація, кожен боєць бере собі за приклад ті історичні постаті, які йому ближчі, — хтось холодноярців, хтось запорізьких козаків.
— Я от, наприклад, із Західної України, то мені дуже близька історія УПА, — каже Дмитро. — У нас вся база в портретах людей, на яких ми орієнтуємось. Там великі мурали і Коновальця, і Бандери, і Шухевича. Ми говоримо про це, влаштовуємо лекції, читаємо книжки та обговорюємо їх. Боєць — це ж не тільки м’язи й автомат. Важливо, за що ти воюєш, що тебе мотивує.
Дехто називає рішення нагородити Да Вінчі політичним «заграванням» влади з націоналістами, проте більшість вважає, що нарешті держава визнала заслуги добровольців.
Зараз, як вважає Да Вінчі, обстановка напружена більше, ніж за всі ці вісім років. Тому що, по-перше, незрозуміла ситуація з Білоруссю: мігранти, заяви Лукашенка, що він не буде стояти осторонь, фактично відсутній на півночі кордон. По-друге, всередині країни теж не найкраща ситуація.
— І ми ж бачимо, що вони всі роди військ збирають зараз на кордоні — це не просто зігнали якісь піхотні бригади. Кожен підрозділ, батальйон спеціалізується на чомусь — прокладанні через річки понтонів, транспортуванні техніки. Вчаться десантники, піхота, сапери. Це всі роди військ, які потрібні для активних бойових дій. І в них постійно відбуваються навчання на полігонах, ми це бачимо. Не знаю, чи війна припиниться, коли помре Путін, ми маємо просто готуватися завжди до найгіршого сценарію, так ми і робимо. Є закон нашої держави, є територіальна цілісність. Кожен, хто приходить на нашу територію зі зброєю, має бути знищений. Все.
Про вовка і «Нью-Йорк Таймс»
Довкола постаті Дмитра Коцюбайла, як і його підрозділу загалом, є чимало легенд. Якось москалі запускали фейки, що «Правий сектор» напав на ЗСУ і постріляли один одного. Але найгучніша історія — про вовка і «Нью-Йорк Таймс».
— У нас на базі живе вовк. Нам його подарували, і ми дуже його любимо, такий «син полку» у нас. Коли приїхав журналіст із «Нью-Йорк Таймс» і ми проходили повз вовка, а у вольєрі кості валялись, бо він добре їсть, я пожартував, що це кістки російських немовлят. Я чомусь думав, що всі знають цей мем і неможливо його сприйняти серйозно. Але він про це написав. Серйозно написав, що в центрі Європи годують вовків діточками. Такий «кіпіш» був. І, звісно, пропагандисти російські це рознесли. І тепер про нас тільки так і пишуть — підрозділ, у якому годують вовка російськими діточками, — розповідає Дмитро.
Та й вибір легендарного позивного — Да Вінчі — не випадковий.
— Я хотів стати художником, це була моя мрія, я вчився, і дуже любив творчість, — каже військовий. — Але малювання — це насамперед час. А в мене його немає. Виходить, я маю в хлопців забрати цей час, у своєї ділянки фронту. Іноді думаю про те, як би я міг це все зобразити — війну, операції, все наше життя, але зараз маю займатися війною, а не її відображенням. Може, як поранять, буду лежати в госпіталі, то помалюю.
Оксана СКРИПАЛЬ
За матеріалами «Лівий берег», «Главком».
Читайте також: На Донбасі російські окупанти важко поранили українського воїна.
