Непросто позбавляти батьківських прав рідну дочку

«Мамо, приїжджай, бо він мене ледь не задушив»

Галина Йосипівна Швед — ​бабуся, яка взяла під опіку дітей своєї найстаршої дочки Юлії, — ​трьох хлопчиків і дівчинку.

— Вийшовши заміж, жила Юля в Карпилівці нашого ж району, — ​розповідає жінка. — ​Все спочатку нібито добре було. А потім щось не ладилося у них із чоловіком. Не раз казала, що, як він п’яний, то й руку може підняти на неї. Але ж вже четверо діток росло, яким і мати, й батько потрібні. Тож я дочку заспокоювала з думкою, що сім’ю треба зберегти. Та одного разу Юля подзвонила мені і сказала: «Мамо, приїжджай, бо він (чоловік Юрій. — ​Авт.) мене ледь не задушив. Коли б не сусідський хлопець, то не було б мене». Як уже мати — ​найняла я машину й поїхала в Карпилівку, щоб забрати дочку з дітьми додому…

Це сталося п’ять років тому. Найстаршому Максимові тоді було вісім років, наймолодшій Софійці — ​виповнилося лише два, Андрієві й Сашкові — ​відповідно п’ять і шість літ. Як кажуть, одні малі, а інші — ​ще менші. Перш Юля їздила на заробітки, два рази в Білорусі була. Одне слово, думала, що це ж треба їх годувати, одягати. А потім, за словами Галини Йосипівни, подалася до Львова. Там уже закордонного паспорта виробила, щоб можна було у Польщі шукати заробітку. І зі Львова вже не повернулася в Оленине — ​видно, спробувала кращого, спокійнішого життя й перекинула всі клопоти про дітей на свою матір.

«Я не могла допустити, аби мої онуки жили по сиротинцях чи інтернатах»

До речі, Галина Йосипівна – багатодітна мати. Вона з чоловіком виростила чотирьох дочок. Дівчата, за словами жінки, ранні – у сімнадцять заміж виходили. З роками родина збільшувалася – десять онуків уже у Шведів. І якби не особлива історія з найстаршою Юлією, яка дала життя дітям, але, м’яко кажучи, не захотіла обтяжувати себе материнськими обов’язками, то, мабуть, гріх був би на щось нарікати. Та ось четверо малих ще онуків опинились на утриманні бабусі й дідуся, й це суттєво змінило їхнє життя.

Вже більше трьох років минуло, як я стала офіційним опікуном. За цей час Юля зо два рази відвідала синів і доньку. І телефонує вряди­годи, не пам’ятаючи, коли в них день народження.

– Жили ми на пенсію мого чоловіка, – каже жінка, – на те, що заробляли в сезон на ягодах, грибах, восени – на картоплі. А то ще молоко до Луцька на базар возила. Непросто було онуків годувати, одягати, лікувати (йдеться не лише про якусь банальну простуду, без якої в дитинстві ні в кого не обходиться, а й серйозніші проблеми зі здоров’ям, зокрема одного з хлопчиків, про які з етичних міркувань не будемо розповідати в газетній публікації. – Авт.). А Юля, як я дізналася, примудрилася навіть «дитячі» гроші, які одержувала на найменшу Софійку, перевести на свою картку, тож і їх ми не бачили. Довелося добиватися справедливості через районну владу, щоб хоч якась копійка була. Перш по­доброму просила дочку й зятя, який так і живе в Карпилівці, щоб віддали дітей під мою опіку, раз не допомагають фінансово ростити їх. А потім порушила питання про позбавлення Юлі батьківських прав.

Мабуть, непросто дається такий крок? Коли про це зайшла мова, Галина Йосипівна сказала:

– Непросто... Але я не могла допустити, аби мої внуки жили по сиротинцях чи інтернатах (а їх могла спіткати така доля, якби не ми з чоловіком). Мені б кусок хліба в рот не поліз, коли б знала, що малі не мають того, що в нас є на столі. Та й не про їжу вже мова – головне, що вони в сім’ї живуть.

А далі – гіркі слова про те, що дочка лиш раз на суд явилася, коли розглядалося питання про позбавлення її батьківських прав. Мабуть, і свою вину відчуває жінка в тому, що непутящою виросла Юля – так легко прийняла поворот долі. Власне, вона й зараз ще має шанс усе змінити, адже рішення суду – не якийсь довічний вирок: при бажанні можна довести, що ти можеш і – головне – хочеш ростити своїх дітей. Але, очевидно, молоду жінку цілком влаштовує якраз ця ситуація, що її сини й донька – під опікою бабусі, а самій, поки молода, можна пожити для себе. З цього приводу Галина Йосипівна говорить:

– Я і дочці, і її чоловікові сказала, щоб приїжджали до дітей, бачилися з ними. Вже більше трьох років минуло, як я стала офіційним опікуном. За цей час Юля зо два рази відвідала синів і доньку. І телефонує вряди­годи, не пам’ятаючи, коли в них день народження. Але я, боронь Боже, ніколи не настроювала онуків проти неї.

На жаль, діти лише у фотоальбомі, в якому світлини з минулих літ, бачать свою маму. Та ще в мобілці, де час від часу з’являється її знімок. На моє прохання вони показали один із них. «Мама гарна», – говорить Софійка, гортаючи сторінки альбому. Шкода, що Юля не чує цих слів доньки, якій, напевно, дуже хотілося б, аби мама в’язала їй банти, збираючи на уроки, аби вона вела її 1 вересня до школи...

Чи станеться, що колись Юля таки згадає про своє материнство, про обов’язок перед дітьми й зробить усе, щоб жити з ними, дбати про них? Коли про це зайшла мова, Галина Йосипівна сказала:

– Знаю одне: вона має право довести, що може ростити синів і дочку...

– І дай Бог це станеться, – додає вже батько.– Вдома хата є, мала б де жити, а не десь по кутках валятися. Поки що Юлі без дітей, певно, легше, спокійніше... Вона відвикла від життя в селі. Тут сини й дочка з їхніми потребами й проблемами, а там – свобода...

Софійка мала була, то не пам’ятає, як то з батьками жилося, а хлопці згадують, як на риболовлю з татом ходили чи з мамою до лісу – по ягоди, гриби. І їм, мабуть, важко зрозуміти, чому сталося, що враз усе так змінилося в їхньому житті.

«Щотижня два рази печу шість­-вісім буханок хліба»

Того дня я прийшла до Шведів, як виявилося, на повну піч. При мені Галина Йосипівна виймала хліб, який, може, трохи й пересидів, поки ми спілкувалися. Хату наповнив запах, який завжди додає оселі особливого затишку.

– Щотижня два рази печу шість­вісім буханок хліба, – каже жінка, змазуючи скоринку олією, від чого вона стає ще золотавішою. – Ще й двох сортів заміс роблю, бо найстаршому онукові лікар дієту приписав таку, що виключає вироби з білого борошна. З борщиком, супчиком чи просто з маслом або варенням смакує хлібчик дітям.

Аби було з чого той борщик, супчик варити й хлібчик пекти, онуків годувати, Галина й Федір Шведи обробляють до двох гектарів землі, лише картоплі садять соток п’ятдесят. Є в хазяйстві коник, корова, п’ятеро свиней («одну недавно закололи»), щоб м’ясо не виводилося. А ще годують п’ятдесят курей, бо діти більше полюбляють курятину. Як опікун Галина Йосипівна має на онуків від держави грошову допомогу, розмір якої визначений
законодавством.

І це якраз те, що дехто з односельців сприймає з осудом. Федір Швед каже:

– От ви напишете в газеті про нас – і знову для когось буде привід поговорити. Знаємо, є люди, які вважають, що «держава даремно гроші витрачає – хай би самі батьки дітей доглядали»...

Ясно, що ті, хто дав життя синам і дочкам, зобов’язані й виростити їх, підняти на ноги. Це, здавалося б, не підлягає обговоренню. Але якщо вже сталося – діти залишилися без батьківського піклування, то добре, що є така бабуся, яка пішла на непростий крок – позбавлення дочки батьківських прав (певно, це теж було неоднозначно сприйнято в селі) й стала опікуном для онуків, що чоловік її в цьому підтримав. Бо хіба можна осуджувати те, що діти живуть у люблячій родині, а не в казенному домі?..

Читайте також: «Кінець епохи бідності», або Чому щодня десятки волинян на холоді стоять в черзі за їжею (Відео).

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.