Різдвяна казка під подушкою

…Дана тихенько зачинила за собою двері. Назавжди. Чоловікові залишила записку: «Будь щасливий. Без мене…»

За нею спохопляться, коли треба буде принести гарячі страви, поміняти посуд. Цікаво, чоловік уже перерахував «подаровані» ним гроші, які вона змушена повернути назад?

Володимир кілька років поспіль дарує їй на Різдво гроші. Мовляв, шопінг для дружини — ​гарна забавка, тож хай тішиться. Жест щедрості робить у присутності своїх батьків, брата і його сім’ї, друзів. Усі мило усміхаються, поїдаючи заздрісними очима конверт з валютою.

Ніхто не знає, що Дана повинна «подарунок» повернути назад чоловікові. Щоразу Володимир перераховує гроші і самовдоволено каже:

— Гарно придумав, правда?

Для себе подарунки Володимир купує сам. Недешеві. Гостям заявляє: від дружини.

Цього разу все було за старим сценарієм.

Цього разу все було за старим сценарієм. Дана «подарувала» чоловікові дорогу мобілку. Він їй — ​конверт із грішми. Обдарував батьків та інших гостей. Данину родину на забави Володимир не кликав. Був ображений.

— Ти, невісточко, справила б собі щось моднє, — ​вколола свекруха. — ​А то виглядаєш, наче Попелюшка.

— Вона збирає гроші для лелеки, аби заплатити, щоб дитину приніс, — «пожартував» свекор. Усі засміялися. Цієї миті Дана вирішила піти від чоловіка.

…Ніхто не знає, що через Володимира вона втратила свого первістка. Він не зрадів, коли сказала про вагітність. Бо якраз почали приносити сякі-такі прибутки дві невеличкі крамнички, які правдами-неправдами вдалося відкрити. А ще купив «буса», аби самому їздити в Польщу на закупи. А тут — ​дитина. Це ж стільки нових видатків.

— Ми давно чекали нашого маленького або маленьку, — ​раділа Дана. — ​І ось…

Вона обійняла чоловіка. Він її відштовхнув. Неочікувано, різко. Втратила рівновагу. Впала. Боляче вдарилася. Злякалася. В очах потемніло. Чоловік викликав «швидку». Сказав лікарці, що в дружини запаморочення.

Дитину Дана втратила. Володимир натякнув: ти ж не розповідатимеш усім і вся про нашу маленьку сімейну сварку…

А тут ще оказія з бабусиною квартирою. Однокімнатку в «хрущовці» бабуся заповіла Дані з сестрою. Володимир наполягав: помешкання слід продати, гроші поділити. І Данину частку вкласти в бізнес.

Дана ж, знаючи, що батько не любить старшої сестри, вирішила: у бабусиній квартирі житиме Леся.

Данин батько для Лесі — ​вітчим. Одружився з мамою, коли Лесі було чотири роки. Леся народилася з вадою: одна ніжка коротша за другу. Рідний тато втік майже одразу після народження доньки. Через кілька років, як казала бабуся, до мами «пристав» Степан, бо обридло жити в гуртожитку.

Лесі Степан не любив. Соромився, коли мама брала її в гості. За все життя Леся двічі була в селі у Степанової родини.

Коли народилася Дана, Степан взагалі перестав звертати на Лесю увагу. Дівчинка відчувала: їй не вельми раді. Найбільшою втіхою стала маленька сестричка, яка до Лесі усміхалася і тягнула крихітні ручки.

Пізніше Леся почала хвилюватися, що Дана буде її соромитися, так само, як батько та його родина. Але Дана любила старшу сестру.

…Дана називала свого Володю ​Вовчиком. А Лесі хлопець не подобався.

— Здається мені, Данусю, твій Вовчик у ліс дивиться.

Дана сміялася з Лесиного жарту:

— Вовчик мене кохає. Ми будемо щасливі. Ти хіба не рада?

— Рада…

…Після одруження Дана почала розуміти: її Вовчик — ​заздрісний і скупий.

А після Даниного вчинку з бабусиною квартирою Володимира мало не схопив серцевий напад.

— Як ти до такого додумалася?! — ​репетував. — ​Тій кривій качці мало місця в батьківській хаті? Думаєш, до неї принц прикульгає, якщо житиме окремо?

Данина мама чула сварку і образилася за «криву качку». Батько з полегшенням зітхнув: нерідна донька завжди мозолила очі. Володимир «записав» тещу з тестем, а заодно й Лесю, у вороги. Перестав ходити до Даниних батьків і до себе не запрошував. Зрештою, ті образилися й на Дану…

А потім почалися приниження з різдвяними подарунками. Коли вперше Володимир подарував конверт із грішми, Дана й не підозрювала, що це була гра на публіку. Щойно гості пішли з хати, він сказав:

— Потішилася подарунком? Пора повертати.

— Тобто?..

— Штуку баксів давай. Ти справді подумала, що я їх тобі подарував. Ха-ха!

Володимир перерахував гроші. Дана ошелешено дивилася на чоловіка. Якби хтось розповів щось подібне — ​не повірила б…

…Володимир зателефонував, коли Дана вже була біля сестриного будинку.

— Ти де поділася? — ​злісно запитав. — ​Розіграла сцену ображеної? А тепер повертайся додому. Гості в хаті.

— Я забула написати, щоб ти знайшов нового бухгалтера. Мене більше нема ні в твоєму житті, ні в бізнесі. Веселої забави!

Аж тепер розплакалася.

— Данусю, що трапилося? — ​тепло обняла її сестра.

— Я пішла від нього. Ти ж нічого не знаєш, Лесю… Я не можу більше обманювати себе і всіх. Одне моє життя було для людей — ​така собі імітація щастя. Друге — ​моє. Не щасливе…

Упереміш зі слізьми Дана вперше розповідала правду про Володимира, про те, як з ним жила. Про втрачену дитину і принизливі подарунки… Про свекрів невдалий «жарт», який поклав край її терпінню.

Леся, як колись у дитинстві, заспокоювала Дану:

— Все недобре минеться. Пам’ятаєш, бабуся казала, якщо виникла якась суєта, треба придумати казку і покласти її під подушку. Казка — ​це віра в добро.

— І ми придумали… і вірили…

— Я постелю тобі, Данусю. Й зроблю чаю з трав і меду. Щоб гарно спала. І не забудь покласти казку під подушку. В різдвяний час казки оживають, казала бабуся.

Дана випила чай, лягла, скрутилася бубликом і думала про своє нове життя. Справжнє. Без гри на публіку. Це й буде її казка.

Читайте також: Волинський Фаберже: «Якщо будемо любити свою справу, то й Україна процвітатиме» (Відео)

Леся довго не могла заснути. Згадувала своє безрадісне дитинство. Вічне невдоволення вітчима. Тиху покірність матері. Глузування у школі. Її любили тільки бабуся і Дана. Скільки казок вона клала у дитинстві під подушку. Хотіла бути такою, як усі діти. І щоб її любили. Казки трішки справдилися. Бо, крім бабусі, її любила ще й Дана. І Леся за це почала класти казки під подушку молодшої сестрички.

Ось і тепер поклала під Данину подушку різдвяну казку, скупану в тихих сльозах. Це була казка про вдячність і щастя…

Ольга ЧОРНА