«Мамо, чому ви мене не любили?»

Міля народила доньку. Петро, дізнавшись, добряче напився. В селі думали: від щастя. Насправді ж він заливав оковитою злість. Ще маленької не бачив, а вже не любив її. Із пологового Мілю забирали батьки. Вона плакала. Молоденька медсестра гадала: від радості. Насправді ж – від душевного болю через дурну чоловікову впертість—Що, зраднице? — ​зустрів Мілю на ґанку захмелілий Петро. — ​Нормальні жінки хлопців народжують, а ти…

Маленьку назвали Любою. Мілина мати сумно жартувала: «Нелюба Люба». Петро жодного разу не взяв доньку на руки. Щоб не чути її плачів, перебрався в літню кухню. Батьки опам’ятовували чоловіка. Але не було ради на його затятість.

Коли Любі виповнилося шість, на світ з’явився Антон. Петро хвалився сином. Пригощав усіх у сільській забігайлівці. На запитання про доньку відмахувався: мовляв, вона його не цікавить. Люба ж побоювалася батька. Навіть коли він проходив повз неї, душею відчувала його холод і нелюбов. Коли Антон почав ходити, Люба мусила глядіти брата.

— Мілю, дитині треба уроки вчити, а не нянькою бути, — ​казала мати. — ​Просила я колись тебе: не спіши у вісімнадцять літ заміж, та ще й за навіженого Петра. Та й він зеленим був. Щойно з армії повернувся — ​вже на женячку потягнуло.

Міля, щоб не накликати чоловікового гніву, ігнорувала материні зауваги.

— Якщо будеш в усьому потакати й годити Петрові, він тобі на голову сяде, — ​не вгавала мати. — ​Він уже гріх за Любу має. Хто таке видів, щоб рідну дитину так не любити? Он Каленики вдочерили малу після смерті сестри. Дбають про неї. Дівча Каленичиху матір’ю називає, а Каленика — ​батьком. А твій…

— Мамо, не лізьте в наше з Петром життя!

Здавалося, від батька передалася Антонові нелюбов до сестри. Усі свої провини брат перекладав на Любу. Радів, як батьки вчергове сварили її. Люба ж поспішала стати дорослою. Чекала, коли отримає атестат і покине дім. Назавжди.

Їй не справили нової випускної сукні — ​позичили в родички. І босоніжки в Люби були трохи поношені. На випускний батько не прийшов. Інший радів би, що у доньчиному атестаті майже все — ​відмінно. Та Петрові байдуже. Антон же до науки не надавався: крім трійок, у щоденнику більш нічого не було.

Бабуся дала Любі гроші на дорогу, коли та їхала вступати до педагогічного училища, і благословила внучку. Міля ж сказала:

— Я не маю за що тебе вдягати-взувати, коли будеш вчитися. Спершу треба було заробити, а потім про науку думати.

— Їдь-їдь, дитино, — ​втрутилася у розмову бабуся. — ​Поки живу, буду помагати. А ти, Мілю, побійся Бога… Не знаєш, до кого на старості доведеться голову прихилити…

…Люба збиралася заміж за брата подруги-одногрупниці.

— Нащо те весілля потрібне? — ​казала їй Міля. — ​Одні витрати.

Микита, наречений, втішав обраницю. А їй було боляче та образливо. Й незручно перед Микитою та його батьками.

Маленьке чоловікове містечко стало для Люби великим затишним світом. Микита кохав і шанував дружину. Свекруха зі свекром називали Любу «дитинкою». Молоду жінку поважали на роботі. Люба працювала вихователькою в дитсадку. Вона любила малих непосидюх. А вони дарували тепло своїх сердечок добрій Любові Петрівні.

Просила я колись тебе: не спіши у вісімнадцять літ заміж, та ще й за навіженого Петра. 

Згодом у родині з’явилася на світ Наталочка. Свекор величезними ручищами ніжно брав крихітку і примовляв:

— На мене схожа. Дідусева внучка. Ач, мій ніс…

Люба плакала від радості. Такої любові вона не знала від рідних.

У село Люба з чоловіком навідувалась заради бабусі. Коли ж старенької не стало, відчула: її тут ніхто не чекає. Мати з батьком переймалися тільки Антоном. Розпещений син одружуватися не поспішав. Та й дівчата від Антона швидко тікали: не витримували його запального характеру та зарозумілості. В Антонових друзях були перші дебошири на селі. До роботи парубок не брався. І потреби не було. Батьки щедро спонсорували його «кишенькові витрати».

…Антон не хвилювався за материне здоров’я, коли та занедужала. Злостився, що лікування потребує багато грошей. Що тепер не може йому догоджати.

Люба навідувала Мілю в лікарні. Запитувала, чи приїжджав Антон.

— Він не має часу.

— Може, на роботу пішов?

— Де в селі добру роботу знайти?

— Мамо, чому ви мене не любили? І не любите. Ні ви, ні батько.

Міля мовчала. Бо що мала відповісти? Що все життя годила й потакала чоловікові, а потім — ​синові? Боялася, аби любов до доньки не відштовхнула Петра? Хоча він, чула пересуди, потай бігав до Зойки-зоотехнічки. Міля чоловіка на зраді не застукала. Але зауважила, яким нахабним поглядом дивилася на неї Зойка. І співчутливо — ​односельці. Що Антон, коли занедужала й не мала дати грошей на чергову примху, ледь руки на неї не підняв? Що розуміє: ні чоловікові, ні синові вона, хвора, не потрібна? Що не може попросити пробачення у неї, Люби? Сама не знає, звідки така впертість? Що довгими безсонними ночами вимолює в Бога не прощення і здоров’я, а смерті?

Люба чекала, що скаже мати. Вона ж вдала, що заснула. Дочка тихенько вийшла з палати. Міля розплющила очі…

Із першими зазимками не стало Мілі. Після похорону до Люби підійшов брат:

— Ти того… не забувай, що батька маєш. Випрати, хату побілити мусиш.

— Твоя сестра нічого не мусить, — ​втрутився в розмову Микита. — ​До цього часу ти її у гості не запрошував.

— А я не в гості запрошую. Батькові хто допомагати буде?

— Ти!

Петро до доньки ні на похороні, ні після похорону не підійшов. Наче Люби й не було. …Антон невдовзі перебрався жити на друге село до колишньої пасії, яка овдовіла. Батько зостався сам.

Антон навідувався до Петра, коли той отримував пенсію. Вділяв синові дещицю грошей — ​і він ішов. А Петро чекав, коли добра сусідка Настя принесе миску гарячого борщу чи супу.

— Ти б, сусіде, з Любою помирився, — ​якось мовила жінка. — ​І внучка Наталя у тебе слічна…

Чоловік лиш махнув рукою.

…Петро посковзнувся на ґанку під час першого заморозку. З лікарні вернувся в холодну порожню хату. Син жодного разу не провідав батька. Зате не забув прийти у «пенсійний» день.

— Антоне, хіба ти не знав, що я у шпиталі?

— Часу не мав. І до району тепер недешево добиратися. Ти Любі дай знати, щоб приїхала. Випере, зварить щось.

Петро промовчав…

Якось Петро зібрався до містечка, де жила донька. Ось її будинок. Великий, добротний. На подвір’ї — ​дорога автівка. Кругом порядок. З хати вистрибнуло маленьке дівча. Любина внучка, а його правнучка. Петро почухав потилицю. Він не поїхав на весілля, коли Люба віддавала заміж Наталю.

Вслід за малою вийшли Люба з Микитою, взяли маленьку за руки…

Петро кілька разів прошкутильгав туди-сюди. Розболілася нога. В животі млоїло від голоду. Ступити на доньчине подвір’я не наважився…

Ольга ЧОРНА

Читайте також: Британські фермери вивели свої трактори на святковий парад (Фото).

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.