Життєва історія: «Люсько, прости. Я вже зрозумів, що ти – найкраща…»

Його Сніжанка молодчинка. У свої двадцять п’ять уже має власну квартиру і авто, виглядає, як супермодель. Встигає і працювати, і на фітнес ходити, і його, Дмитра, смачно годувати при кожній зустрічі. А Люська що? Ну от що хорошого він із нею бачив узагалі? Вічне невдоволення? Німий докір у погляді? Постійні скарги на безгрошів’я та борщ пісний щодня. Тьху!

Чомусь подумалось, що саме Люся в усіх його бідах і винна. Ну був же він холостяком і жив нормально, а лиш оженився — і все, посипались неприємності на його голівоньку. Нічому ради дати не може вже стільки літ. До чого не доторкнеться, все не до ладу, все на збиток. Від дня знайомства як пішло… От чому у нього бізнес не пішов так, як у друзів, з якими починав? Ті вже по закордонах живуть, а він ось тут у цьому гуртожитку старому.

Квартира теж… Мусив продати її, аби борги покрити. А звідки вони? Правильно: машину придбав у кредит і не міг грошей віддати. Брав їх не в банку, а в людей, яким повертати потрібно було, от квартира й пішла. Авто те теж… Ех… Він за водичкою у магазин вискочив, ключі у замку залишив, а повернувся — і авто нема.

Ну хіба може просто так людині аж настільки не щастити? Люся винна. Точно!

Він пішов не красиво, не по–чоловічому зовсім. Забрав меблі, які колись купував, посуд і постільне теж прихопив. У Сніжаниному домі воно і не потрібне було, і Дмитро точно знав, що викине все це на смітник за рогом, але забрав, аби Люсьці хоч чимось насолити.

Написав довгий пост у соцмережі, де вилив усе своє невдоволення життям і дружиною, внизу прикріпив фото з новою коханою, ще довго навіщось надзвонював колишній, а потім просто зник.

… Прийшов Дмитро до своєї Люсі через півтора року, та не один: тримав на руках немовля, яке лиш на світ з’явилось. От прямо на порозі став на коліна і, гірко плачучи, почав просити у колишньої прощення. Побиваючись, казав, що все зрозумів, усе усвідомив. Розповів, якою нехорошою виявилась «Та» і як підло вчинила. Просив заради усього доброго, що між ними було, простити його і прийняти назад.

Сніжана і справді кохала свого Дмитра. Щиро. Усією душею. У свої двадцять п’ять вперше таке відчула, щоб аж до мурашок, до запаморочення. Раніше вона що? Жила з «татусиком», який щороку змінювався. А тут накрило прямо. До того ж надумала зупинитись і створити родину.

Рожеві окуляри з прагматичної Сніжани злетіли після того, як закінчились її гроші. Вона на дев’ятому місяці вже була, а в Дмитра щось як завжди з роботою не клеїлось. То звільняють, то не платять. Слухала його вічне ниття і дивувалась, що на неї найшло і як вона з ним стільки прожила.

Його Люся вже не була Люською, вона стала Лесею, Лесюньчиком, Сонечком. Розлучившись, відповіла на вічні залицяння свого однокласника. Не з любові, ні.

Щойно з’явився малюк, зателефонувала колишньому кавалеру і, впевнившись, що той і досі радий її бачити, написала відмову від дитини і виставила речі Дмитра за двері. Все, для неї цей етап у житті завершився.

… Дмитро і не забирав би малюка, але ж його просто так Люся не прийме. Тому прийшов з тим малим згортком, аби напевне вже не прогнала. Плакав не від того, що все зрозумів, просто усвідомив, що коли не тут, то йти йому ніби як і нікуди. Уявляв себе під парканом. і сльози лились рікою просто.

Читайте також: У новорічну ніч дівчина побила подругу, а її товариші зняли все на відео.

А Люся? Його Люся вже не була Люською, вона стала Лесею, Лесюньчиком, Сонечком. Розлучившись, відповіла на вічні залицяння свого однокласника. Не з любові, ні. У той період хотіла всім довести, що вона не така, як казав Дмитро. Довести, що й без нього житиме і навіть краще, ніж із ним.

Поринула у ті відносини з головою, і десь через пів року зловила себе на думці, що щаслива. Не показним щастям для всіх, аби комусь носа втерти, а тихим жіночим коханої жінки. Відчула смак вранішньої кави, яку готував тепер уже закоханий у неї чоловік, єдиний, дорогий, і почала цінувати піклування, любити їхні тихі вечори.

— Люсько, прости, — ридав Дмитро. — Я все зрозумів, що ти — найкраща, Люсько…

Він не завершив. Люся легким порухом руки відсторонила його і прийняла з рук коханого донечку. Вона стала мамою, хоч і запізно, як кажуть, майже в сорок п’ять, але вперше. Маленька була копією татуся, так само морщилась і мала одну білу брівку. Смішняча така.

Дмитро підвівся поволі. Його син розплакався, а він і не знав, що з ним робити.

— То що? — мовив з викликом, — мені йти тепер?

Люся мовчала. Вона чекала, поки той відійде від порогу — заважав двері зачинити. Їй потрібно було купати дитину і годувати чоловіка — виступ циркових артистів вона не замовляла.

Анна КОРОЛЬОВА.