Без паніки («Ніхто замість тебе не вмре». Поезія)

Я зрозуміла це листопадового вечора сімнадцять років тому, коли води відійшли і потрібно було народжувати.

В анамнезі вже були одні пологи, під час яких я мало не вмерла. І я пам’ятала тунель і світло. І реанімацію. І – «якщо доживе до ранку – житиме»…

А в той вечір з рідних поруч нікого не було. Та і не потребувала.

Бо то був тільки мій шлях.

Хтось може сказати – десь же були ті, хто любив тебе. Хто хоча б помолився і підтримав би.

А я погоджусь.

Але я їм просто нічого не сказала.

За вікнами падав перший сніг. Життєрадісний лікар розбавляв професіоналізм жартами.

Ділова акушерка все робила так, як написано в підручниках з акушерства.

Ми впорались.

І коли на ранок мій шлях перетнувся зі шляхами рідних, яким я потелефонувала привітати – кого з донькою, кого з онучкою – я чомусь гостро відчувала саме оце: ніхто замість тебе не вмре…

Усі рішення в житті ухвалюєш, виходячи з цього.

З того, що шлях – лише твій.

З того, що маєш впоратись.

З того, що завжди знайдуться саме ті люди, які потрібні будуть саме тоді.

Роби, як належить, і хай буде, що буде.

І коли на ранок мій шлях перетнувся зі шляхами рідних, яким я потелефонувала привітати – кого з донькою, кого з онучкою, – я чомусь гостро відчувала саме оце: ніхто замість тебе не вмре…

Так кажу собі зараз, коли у хисткому світі хвилі паніки раз по раз накривають навіть найпритомніших.

Питаю себе: ти можеш змінити увесь світ? Ні.

Але ти можеш тримати в порядку свій. Тримай.

Роби, що належить.

Так, це нелегко.

Але шлях – твій.

І ніхто замість тебе.

І ніхто на шляху не самотній.

Завжди є ті, хто йде у тому ж напрямку.

Завжди у когось із тобою – одна думка. Одна мета.

Той самий ритм серцебиття.

Саме сьогодні.

Саме зараз.

Ні, це не назавжди.

Бо назавжди – це так довго.

Нічого не буває назавжди.

Навіть зорі згорають.

Проте їхнє світло ще довго живе потому, як вони догорять…

Опановуймо себе.

Наші страхи, наші ролі, наші маски – чого варті вони на Шляху?

Важить любов. Важить правда. Добро. Те, про що не соромно буде розповісти Богу. Більш нічого.

Все інше – не варте труду.

…Молимось.

Кохаємо.

Радіємо життю.

Впорядковуємо власний світ.

Працюємо.

Живемо.

Як належить.

І нехай буде, що буде.

Ніхто ж замість нас…

Наталка МУРАХЕВИЧ.

Читайте також: Лірична добірка для романтичного настрою: «А між нами ніжності — ​перший сніг…».