Першим серед наших підкорив Антарктиду і став засновником династії полярників

4 січня 1911 року барк «Терра Нова» причалив до найпівденнішого континенту планети. На крижаний берег зійшли учасники експедиції Роберта Скотта, серед них — уродженець Полтавщини Антон Омельченко

Дуже любив коней і став найкращим жокеєм

Він народився в селі Батьки тодішнього Зіньківського повіту Полтавщини в багатодітній сім’ї малоземельного селянина. Змалку разом із братами їздив на заробітки до Ставропольського краю. Спершу пас овець і кіз, був кмітливим, працелюбним і старанним, згодом йому довірили коней, яких хлопець дуже любив. Коли працював у відомого тамтешнього коняра, відставного генерала Пеховського, той запримітив хист Антона, і хлопця віддали вчитися на жокея. На перегонах він завоював Пеховському чимало нагород.

Українцеві доручили піклуватися про тварин у плаванні до Нової Зеландії.

Після смерті поміщика його майно, в тому числі й кінний завод, перейшло до полковника Миколи Вєдєрнікова, який 1904 року поїхав служити на Далекий Схід, узявши з собою Омельченка. Дорогою, вже недалеко від Владивостока, Вєдєрніков помер. Антон же дістався до міста, влаштувався на іподром жокеєм і невдовзі здобув славу найкращого.

 У цей час до Владивостока прибуває експедитор від Роберта Скотта, щоб придбати для перевезення вантажів в Антарктиді маньчжурських коней. Колись чоловік торгував хутром на Камчатці, тож російською розмовляв непогано, але на тваринах зовсім не знався. Йому порадили звернутися до Омельченка, якого агент і попросив знайти 20 білих «маньчжурів», бо Скотт вважав, що тварини темної масті помирають швидше. Вимога насмішила місцевих, проте Антон виконав замовлення. Українцеві доручили піклуватися про тварин у плаванні до Нової Зеландії, куди невдовзі мала прибути основна команда. За три десятки їздових собак відповідав росіянин Дмитро Гірєв.

27 жовтня 1910 року у Веллінгтоні зібралися всі учасники експедиції, список яких із 65 осіб був затверджений ще у Великій Британії, але тепер Скотт додав до штату Омельченка та Гірєва. 29 листопада відчалили. Подорож була непростою. Внаслідок сильного шторму погано закріплені мішки з вугіллям й баки з бензином пошкодили палубу, трюми наповнилися водою, а помпи виявилися несправними. Загинуло двоє коней та собака.

 4 січня 1911 року «Терра Нова» кидає якір біля антарктичного острова Росса, звідки має початися шлях до полюса. Роберт Скотт готує систему складів і тимчасових таборів, щоб забезпечити провізією учасників переходу. Омельченко був у групі, яка цим опікувалася, він тренує коней, допомагає облаштувати склади з продовольством. У вільний час куховарить, грає на балалайці та у футбол.

 Роберт Скотт у щоденнику називає 28-річного українця «чудовою маленькою людиною». Згадує, що той не любив полярних ночей і панічно боявся фосфоресценції морської води — ​вірив, що там плавають демони, і навіть приносив їм жертви, кидаючи у хвилі цигарки. Під час подорожі Антон потоваришував із кавалерійським офіцером, ветераном англо-бурської війни Лоуренсом Оутсом. У британських архівах збереглися відомості про зарплатню українця: під час плавання він заробив 60 фунтів стерлінгів. Судячи з того, що замість підписів у документах стоять хрестики, Омельченко та Гірєв були неписьменними.

За сімейною легендою, весняного ранку 1932 року Антон Лукич сказав рідним, що цього дня помре. Він умився, одягнув чисту сорочку і сів на ґанку читати газету. Ніби нізвідки взялася кульова блискавка і вразила чоловіка у плече…

Наприкінці жовтня 1911 року полярники вирушають до полюса. 1 листопада Скотт у щоденнику востаннє згадує Омельченка: маленькому жокею з його коротенькими ніжками складно тримати темп у снігу. За кілька днів шляху капітан називає коней «шкапами» — ​вони не можуть іти далі, втомлених тварин доводиться вбити. Антон Омельченко повертається на базу.

Роберт Скотт із супутниками дійшов до Південного полюса 17 січня 1912-го і побачив там намет із прапором Норвегії, який 14 грудня 1911 року поставив Руаль Амундсен. Розчаровані, виснажені, обморожені, хворі на цингу, британці загинули на шляху до узбережжя.

Омельченко ж до весни пробув у таборі, де допомагав фотографу Генрі Понтінгу носити обладнання, потім поплив у Нову Зеландію. Про трагічну долю Скотта і смерть Оутса він дізнався значно пізніше.

Сам король вручав йому медаль

Імена підкорювачів Антарктиди були внесені до списку членів Королівського географічного товариства Великої Британії, в їх числі — ​ім’я Антона Омельченка. А на урочистому прийомі в королівському палаці сам король Георг V вручив йому медаль як першопрохідцю білого континента. Окрім того, українцю призначили пожиттєву пенсію. Проте, повернувшись додому, він отримував виплати тільки до 1927 року (до розриву дипломатичних відносин між Великою Британією та СРСР).

Читайте також: Українським полярникам в Антарктиді доставили свіженьких кавунів та огірків (Фото)

 Про долю Антона Омельченка після антарктичної експедиції відомо небагато. Він брав участь у Першій світовій, потім у громадянській війні, пізніше повернувся в рідні Батьки, одружився, дружина Наталія Єфимівна народила йому двох синів — ​Ларивона та Івана. Працював чоловік звичайним листоношею. Кажуть, мріяв написати книгу про пригоди в Антарктиці.Обірвалось життя українця-мандрівника у 49-літньому віці. За сімейною легендою, весняного ранку 1932 року Антон Лукич сказав рідним, що цього дня помре. Він умився, одягнув чисту сорочку і сів на ґанку читати газету. Ніби нізвідки взялася кульова блискавка і вразила чоловіка у плече…

На честь Антона Омельченка названо кліф (від англ. cliff — ​«скеля, стрімчак» — ​урвище морського берега, що утворюється під дією прибою. — ​Ред.) на острові Росса у Східній Антарктиді й вулицю в рідному селі.

Читайте також: Уродженець Рівненщини 50 днів піднімався на найвище місце на землі

Цікавим фактом є те, що Антон Лукич — ​перший, але не єдиний полярник у родині. Його нащадків також манила далека Антарктида. Онук, Віктор Ларіонович Омельченко, дизеліст — ​учасник 3-ї української антарктичної експедиції (1998–1999 рр.), а правнук, Антон Олександрович Омельченко (механік), побував на білому континенті, на українській антарктичній станції «Академік Вернадський», двічі: під час 20-ї (2015–2016 рр.) та 24-ї (2019–2020 рр.) українських антарктичних експедицій.

Надія АНДРІЙЧУК