Софія Дармофал: «Я тримаюся з усіх сил, бо Сергієві було би боляче бачити мене згорьованою».
Мама волинського героя: «Хату відбудуємо. Але для мене головне – пам’ять про сина…»
Як родина загиблого героя Сергія Дармофала із села Волиця Володимир-Волинського району пережила непростий рік після пожежі
Хлопці-атовці підтримали найперші
– Це сталося 10 лютого минулого року. Мене якраз не було вдома. Коли прийшла, то застала жахливу картину: пожежні, понищена вогнем хата, обгорілі й залиті водою двері, меблі, речі домашнього вжитку. Найбільш гірко було за мамину «Подолку». Ця швейна машинка, придбана в 1966 році, коли я народилася, стала нашою сімейною реліквією, згадкою про маму, якої з нами вже нема 25 років. А ще боляче стало, коли побачила понівечені ікони, які я завжди купувала, коли їздила на пам’ятні служби в церкву-пантеон у селі Волиця на Тернопільщині, що збудована капеланом Андрієм Любунем. Боліло серце й за почорнілими вазонами, бо я дуже люблю квіти. Чоловіка, який постраждав від пожежі, забрала «швидка». А я, заливаючись слізьми, почала думати, що робити, – пригадала ці страшні для їхньої сім’ї дні Софія Михайлівна, мама загиблого Героя, запросивши в теплу кімнату (одна обігрівається). І розповідала далі, час від часу витираючи сльозу.
З великою вдячністю говорила про всіх небайдужих, і насамперед – про своїх односельчан, які не залишили родину наодинці з бідою. Відразу після пожежі вони без жодних прохань прийшли, допомогли повимивати сажу, прибрати, наскільки це було можливо.
А зранку наступного дня на подвір’ї в Дармофалів уже стояли павлівський голова Андрій Сапожник, помічник народного депутата Ігоря Гузя Ігор П’ятоха, колишній голова райдержадміністрації Микола Смаль, які підказали, з чого розпочинати. Привезли шифер, крокви, дошки, прийшли хлопці-атовці й накрили дах, щоб вітер не розніс те, що лишилося. Вони й допомогли більш-менш привести все до пуття, аби можна було жити в хаті, бо, напевно, найбільше вболівали за сім’ю колишнього товариша, який загинув на
Сході.
Софія Михайлівна каже, що їх дуже порятувала кахельна грубка: почистили її й почали палити дровами. Місяць тому перекрили всю хату, адже шифер, який від вогню стріляв, пробив скрізь дірки. Син Іван, якому пригодилися здобуті навички штукатура-плиточника, разом із сусідом підбили горище, домурували частину хати, яку найбільше знищив вогонь. Підтримувала дочка Наталія із сім’єю. Тепер потрібно буде братися за довершення ремонту в кімнатах. Купити і поставити п’ять міжкімнатних дверей і двоє зовнішніх.
Коли запитала Софію Михайлівну, чи є у них кошти на це, вона відповіла:
– Я маю групу інвалідності. Чоловік теж не може похвалитися здоров’ям. Але ми люди неліниві: тримаємо дві корови, свиней, птицю, обробляємо свої паї. То, як би сутужно не було, раду собі даємо.
«Невже син заслужив лише прапор на могилі?»
Мама Героя зовсім не хотіла скаржитися — навпаки, з любов’ю і пошаною постійно згадувала всіх, хто підтримав у несподіваній біді. А ще впродовж двох годин час від часу поверталася спогадами назад, у дитячі та юнацькі роки свого Сергійка, який був дуже хорошим сином – турботливим, лагідним, відповідальним, закінчив музичну школу й дуже любив грати на трубі. Навчався у Львівському державному університеті безпеки життєдіяльності, згодом перевівся на заочну форму. Коли прийшла повістка – не ховався, а відразу пішов на службу.
– Зовсім мало прослужив на цій страшній війні, — витирає сльози мама. — У квітні призвали, а в серпні ворожа куля забрала його життя. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
« Мама Героя зовсім не хотіла скаржитися — навпаки, з любов’ю і пошаною постійно згадувала всіх, хто підтримав у несподіваній біді.
Вона пригадує, як важко було витримати всі ці нестерпно-жахливі моменти. Здавалося, життя зупинилося… Але задля пам’яті сина всі емоції збирала в кулак і їхала на служби Божі, мітинги, зустрічі. На одному з круглих столів в облдержадміністрації батько нововолинського кіборга Володимир Демчук висловився про необхідність підтримати їхню родину, яку спіткало лихо. Пообіцяли. Але тих 5 тисяч, які мали виділити з управління соцзахисту, Дармофали чекають ще й досі…
– Ми від держави нічого не просимо – ні землі, ні квартири. Але невже наш син заслужив лише прапор на могилі, якого я сама маю й міняти? — з розпачем у голосі каже, але відразу себе зупиняє і переводить розмову на інше. Справді, такою жінкою не можна не захоплюватися.
Софія Михайлівна саме заради матерів таких же хлопців, як її Сергій погодилася очолити громадську організацію «Герої не вмирають», до якої входять усі родини загиблих колишнього Іваничівського району. Вони часто збираються, говорять про проблеми, діляться найсокровеннішим, бо дуже добре розуміють одна одну. Позитивно відгукується про голову Іваничівської ТГ Лідію Томашевську, яка виділила їм приміщення, першою з голів прийняла програму сприяння родинам загиблих.
Софія Михайлівна намагається морально підтримувати тих, кого чорним крилом зачепила війна. Жодного разу не пропустила Всеукраїнської прощі на Тернопільщині, де збудована вже згадувана вище єдина в Україні церква-пантеон, їздить на усі зібрання, де можна почути щось нове. Невдовзі має забрати перші 12 ікон пам’яті для родин загиблих Іваничівщини, придбані за кошти спонсорів. А в ці дні готується розвезти в сім’ї Героїв різдвяні подарунки.
– Інколи думаєш: чому одним все дається легко, а інші змушені нести такий важкий хрест? Скільки в людини може бути сліз? – говорила про наболіле ця невтомна й мужня жінка. – Але поспілкуєшся з іншими, подивишся навколо – й приходиш до висновку, що, напевно, Бог на таких, як ми, вчить смиренню і витримці. А найголовніше — треба не забувати, що наші сини не хотіли б бачити матерів і дружин згорьованими. Тому заради цього мусимо гуртуватися і триматися.
…Щоліта обійстя Дармофалів потопає у квітах. Софія Михайлівна дуже любить гладіолуси, багато їх вирощує — найрізноманітніших кольорів. І з найкращим букетом щонеділі має одну дорогу — на цвинтар до свого Сергійка.
Читайте також у нас: «Давидові, який народився у Луцькому сізо, вже 6 місяців».
