Ветеран каже, що більшість односельчан його не розуміє.
Волинський атовець із «темним минулим» шукає прихистку, як бродячий пес…(Відео)
Він зовсім не ангел і не ідеальний герой із тату тризуба на грудях. Втім, коли приїжджав з фронту, його тут, на Волині, як і інших захисників, зустрічали з квітами та жовто-блакитними кульками. Ще б пак — понад шість років Андрій Подмовський (на фото) провів в окопах. А нині — фактично безпритульний і проситься знову на передову…
У конверті зі зворотною адресою, але без імені відправника був акуратно складений листочок в клітинку. Так зазвичай нам пишуть кляузи на сусідів чи місцевих чиновників. Однак цього разу наша читачка просила допомогти зовсім чужій їй людині:
«Добрий день, дорога моя «Волинь»… Хочу розказати вам про одного атовця, який живе неподалік. Хлопець прослужив 6,5 року, а нині живе на чужій квартирі, як бомж…».
Жінка розповіла, що від чоловіка відвернулися усі рідні, а держава також нічим не посприяла. Дописувачка не назвалася, мовляв, живе сама, то боїться привертати до себе увагу. Але в нас була адреса і прізвище ветерана, тому знайти його було неважко.
Андрій Подмовський нині винаймає кімнату, напевно, в найбільш занедбаному будинку села Підцир’я КаміньКаширського району. Живе разом із господарем. Коли ми приїхали, відверто здивувався, але погодився поговорити. От так на лавці під хатою і розказав про все своє життя. Хоча війну згадував неохоче.
Інший на моєму місці давно б наклав на себе руки, а я терплю…
— Що я вам скажу? Як людей убивають? Навіщо? Воно й так в мене в голові постійно прокручується! — обурювався ветеран.
Йому довелося воювати на багатьох складних позиціях: Троїцьке, Мар’їнка, Павлопіль… Подекуди, каже, обстріли не припинялися ні на день, з окопів не вилазили.
Нині ж не може знайти себе у мирному житті, чесно признається, що пиячить, й водночас переконує, що на фронті алкоголю не вживає, бо це може коштувати життя. Нині до війська його не беруть, бо має судимість.
— Я тоді вдарив одного чоловіка два рази, а моя компанія «поламала» його зовсім. Мені невигідно було ще когось за собою тягнути, взяв усе на себе… Тепер у військкоматі кажуть, що судимість їм моя заважає… А у 2015му не заважала? Я ж не можу тут бути, я хочу на фронт! — ледь не зривається на крик Андрій.
За його плечима не тільки тюрма та війна. Каже, коли був підлітком, часто доводилося ночувати на вулиці — вітчим бив, мати також, але наголошує, що на неї не ображається.
Не склалося життя ветерана і з дружиною, яку привіз зі Сходу.
— Вона жила неподалік нашого блокпоста зі співмешканцем. Той її постійно бив. Я їй кажу: «Поїхали зі мною на Волинь» — і рушила за мною, — розповів чоловік.
Стосунки у них зіпсувалися в 2019-му — тоді Андрій служив під Мар’їнкою на Донеччині. Каже, коли був на передовій, жінка писала на нього заяви в поліцію про домашнє насильство…
Під час інтерв’ю з ветераном до паркану його подвір’я підійшла сусідка (можливо, вона й написала нам про нього?). Пані нас покликала і попросила чимсь допомогти чоловіку.
— Він — добрий хлопець, завжди відгукнеться, допоможе. Але ж щастя не має, — каже селянка.
Сам же Андрій наприкінці нашої розмови зазначив:
— Інший на моєму місці давно б наклав на себе руки, а я терплю…
P. S. Поки ми готували інтерв’ю до друку, наш співрозмовник отримав повістку у військкомат. Вочевидь, знову настав той час, коли його судимість не має значення…
