«Ольга місця собі не знаходила після появи свекрухи: і те їй не те, і оте їй не так».
Стратегічна помилка невістки…
— Що у квартирі за запах? — з порогу заволала Ольга і кинулась відчиняти по квартирі вікна. — А ти чого сидиш? — невдоволено зиркнула на чоловіка, що здивовано дивився на неї. — Зачини двері в мамину кімнату і відчини там балкон
Все це не просто говорила, горланила так, що сусіди на першому поверсі чули. Втім, вони звикли до таких сцен. Відколи Валентина Романівна повернулася, Ользі вдома щодень щось не так.
Ось і сьогодні не встигла поріг переступити — уже невдоволена. І головне — в обличчя свекрусі усміхається і ледь на руках не носить, а от як нема її, так і починає.
Вчора он повечеряла і всю ніч ходила-бродила по дому, голосно кректячи. Недобре їй стало, а чому — пояснити не може. От просто світ шкереберть, усе попливло перед очима, як тільки повечеряла. А їжу в домі після повернення тільки Валентина Романівна і готувала. І так в усьому щодня, відтоді як повернулася свекруха.
Валентина Романівна двадцять п’ять років тому заміж вийшла і переїхала з просторої столичної трикімнатної квартири до свого чоловіка у село під Києвом. А невістка з сином у її житлі господарювати залишились.
Роки йшли, і ніхто навіть подумати не міг, чим завершиться такий щасливий шлюб літньої жінки. Одного дня її чоловік, якому на той час уже сімдесят п’ять було, заявив Валентині, що їде віку доживати до доньки. От так просто сказав, але за спільне життя все ж подякував.
А іноді й розмовляти їм не треба було. Сядуть поруч, помовчать, от і побалакали. І головне — оте їхнє мовчання важило більше тисячі слів, такий-от між ними зв’язок тісний.
— Розписані ми з тобою ніколи не були, Валю, тому просто прощавай. Ти не подумай, я б тобі яку частку майна виділив, не день же разом провели, але і дім, і майно доньці належать. Я тут у неї як квартирант. Так що прости і прощавай.
Отак і повернулася жінка з однією валізою під рідні двері. Син радо маму прийняв. Дуже вже вони все життя близькі були, з пів слова одне одного розуміли. А іноді й розмовляти їм не треба було. Сядуть поруч, помовчать, от і побалакали. І головне — оте їхнє мовчання важило більше тисячі слів, такий-от між ними зв’язок тісний.
А Ольга? Ольга місця собі не знаходила після появи свекрухи: і те їй не те, і оте їй не так. Світ не милий. Кожен крок свекрухи по квартирі здавався тупцюванням тисячі слонів. А вже як та на кухню зайде — хоч плач.
— А це що? — невгавала Оля. — Чому ніж у мийці? То чашка, то ложка, то ніж… Тобі, Ромку, так уже важко помити після себе, — говорить до чоловіка, хоч знає, що він до цього зовсім не причетний. — Я ж з роботи. Яка неповага, — і в сльози.
Роман посидів-посидів, послухав-послухав і, підійшовши до шафи, почав складати у величезну дорожню сумку речі.
— Ти куди? — підскочила Ольга. — Що надумав?
— Не «ти куди?», а «ми куди?». Пашка за кордон поїхав, його дім на три місяці порожній, поки там поживемо, а далі десь квартиру орендуємо ближче до столиці.
— Нащо нам кудись їхати? — закліпала здивовано, забувши, що плакала щойно. — Ми ж маємо свою квартиру. Який Пашка, яких три місяці?
— Та ні, жінко, — мовив Роман, не перестаючи речі складати. — Тут ми на гостині і живемо так довго лише з ласки господині — моєї мами. Та, схоже, ти забула вже про це. Бачу, як тобі непросто мамине повернення далось, тож пора нам з тобою і відкланятись, подякувавши за гостину. Не стій! Через дві години вантажівка під’їде за речами. Потрібно ще й прибрати — негоже залишати після себе безлад.
…Валентина Романівна ледь не плакала, почувши, що «діти» з’їжджають. У два голоси просили Романа одуматись і не робити поспішних кроків, але чоловік стояв на своєму.
— Ти, мамо, — сказав, — зрозуміти нас повинна, як ніхто. Я б тут жив, але Ольга хоче бути господинею. Як же я бажанню дружини перечитиму?
Анна КОРОЛЬОВА
Читайте також: У Німеччині знайшли рештки солдата з Волині. Розшукують родичів.
