«Мама завжди боролася за мене фізично і морально».
«Навіть маючи один палець, можна змінити весь світ»
«У моєму обмеженні немає обмежень»: помер «чоловік без тіла» — волонтер Антон Дубішин
Серце 31-річного киянина, у якого працювали тільки вказівний палець на лівій руці й голова, перестало битися 20 січня. Його часто порівнювали з відомим мотиваційним тренером Ніком Вуйчичем, який народився без кінцівок. Мережею прокотилася хвиля скорботи
«Скручений, як баранячий ріг»
Антон народився здоровою дитиною. Перший крок зробив у 9 місяців. А потім як відрізало — зіпнутися на ноги малюку не вдавалося. Коли мама повезла його до лікарів, то почула невтішний діагноз — спинна м’язова атрофія Вердніга–Гофмана — спадкове захворювання нервової системи, що призводить до атрофії м’язів тіла. «Він буде інвалідом. Краще здайте хлопчика в інтернат і народіть собі здорову дитину», — казали мамі Наталі. Та вона не злякалася — вірила, що в її сина особлива місія в цьому світі.
Антон жартував, що він, як той баранячий ріг, — скручений так сильно, що ніхто й не розігне. У побуті практично все допомагала робити мама — переодягала, годувала, мила. Та гіперопіки над хлопцем не було, тож він був досить самостійним, міг 5—7 годин залишатися один.
У 8 років Антон став учнем школи для дітей із фізичними та розумовими вадами «Надія». Найбільше любив читати. Уже в дорослому віці вступив до університету «Україна».
«Таких, як ти, потрібно тримати вдома під замком»
Пересувався Антон на спеціальному інвалідному візочку «Мальвіна», що нагадує дитячий, але трохи більшого розміру, який возила мама. Одного разу з ними стався прикрий інцидент, який зіграв визначальну роль у подальшому житті хлопця.
У 2008 році вони з мамою їхали в магазин, що поряд із будинком. На дорозі стояли п’ятеро молодиків у нетверезому стані. Мама попросила дозволу проїхати. Ті відповіли, що таких людей, як Антон, потрібно тримати вдома під замком.
Коли приймаєш себе, то береш гору над недугою й починаєш хоч щось робити.
І тоді хлопця «прорвало» на вірші. Писав на різні теми: про особливих людей, депутатів, Україну, волонтерство, природу, загадки, байки, дитячі вірші. «У моєму обмеженні немає обмежень. Буває, лежу вночі й дивлюся в небо, внизу лазять місцеві гопники. Бац! — в голові народилося кілька рядків. О, буде вірш!» — казав Антон.
Він видав три збірки поезій: «Ми — не такі», «Світ та я», «Творіння Господа — людина» та автобіографічну повість «Особливе одкровення». Друкував усе за свій кошт.
Зустріч із молодиками в 2008 році спонукала Антона не лише писати вірші, а й допомагати іншим. Разом з мамою почав брати участь у різноманітних благодійних заходах, аукціонах, де продавав вишиті стрічкою роботи, а виручені кошти переказував на потреби дітей–сиріт. Потім почав організовувати екскурсії для людей з інвалідністю, заснував громадську організацію «Особлива команда».
Його називали волонтером-легендою
Коли почалася війна на Сході України, Антону дуже хотілося потрапити на фронт, але це було нереально. Він не зміг залишатися осторонь, тож через Facebook списався із волонтеркою і запитав, що потрібно пораненим бійцям, які перебувають у київському шпиталі. Відтоді почали з мамою відвідувати поранених захисників, збирати допомогу і передавати на фронт, навіть концерти у госпіталі організовував.
Якось Антон познайомився із засновником реабілітаційного центру для алко- та наркозалежних. Той запропонував йому поспілкуватися зі своїми підопічними. Антон погодився. Перша зустріч тривала 2,5 години, і відтоді це стало традицією. «Не потрібно думати, якщо людина наркоман чи алкоголік, то на ній можна ставити хрест. Їй просто необхідно допомагати», — переконував Антон. Дубішин також активно сприяв поверненню до нормального життя підлітків, що потрапили до виправних колоній.
Коли Антона запитували, навіщо йому громадська діяльність, волонтерство, творчість, він завжди казав одне: «А хіба краще сидіти вдома? Так, у мене важка хвороба, я не можу піти покупатися, сходити до магазину. Та хіба мені залишається лише сидіти й казати, який я нещасний, всі мені винні й просити пенсію, бо хворий? Це егоїзм! Коли починаєш так думати, хвороба стає над тобою й душить тебе. А коли приймаєш себе, то береш гору над недугою й починаєш хоч щось робити. Навіть маючи один палець, можна змінити весь світ. Навіть сидячи на дивані, можна зробити багато важливих речей».
Антон мріяв стати пліч–о-пліч із захисниками на Донбасі й захищати Україну. А ще про власний будиночок, у якому було б три кімнати, а влітку можна було б вийти у двір, сісти під тінню дерева й насолоджуватися природою. На жаль, ці мрії не встигли стати реальністю. Та сподіваємося, що й з неба Антон спробує допомагати людям і проситиме в Бога миру для України.
Оксана СКРИПАЛЬ.
За матеріалами «Українська правда. Життя».
Читайте також: Священника-патріота з Волині Володимира Мисечка гітлерівці розстріляли після терористичного акту Миколи Кузнєцова.
