Ні простити, ні прийняти: душевна історія на вечір

Вимкнула зв’язок і подивилася в далечінь. Сідало сонце. Небосхил вигравав усіма барвами і відтінками, та Катя того не бачила. Рукою машинально гладила рудого Мурчика, а перед очима неслись картинки з минулого. Чула татів голос. Колись такий рідний, а того дня чужий. Слова летіли у неї важезним камінням, і не було від них порятунку. Скільки їй тоді було? Сімнадцять? Ні, здається, того дня їй саме виповнилось вісімнадцять...

Катруся була Зіронькою і Квіточкою. До шести років щиро була впевнена, що саме так її і звуть. Так і представлялась:

– Я Зіронька і Квіточка.

Її всі дуже любили. Ну а як іще ставитись до такого блакитноокого янголятка з кучерявим, як пух, волоссячком кольору стиглого колосся. Тато і мама душі у малій не чули. Здається, і землі вона ніжками не торкалась, все її на руках носили. Тільки й чула мала: «Ти наше сонечко, наша зіронька, наша квіточка».

Катерина усміхнулась, згадуючи. Єдині світлі і теплі спогади за все її непросте життя. Тоді ще повна, велика родина, яка для малої була непорушною кам’яницею. Безпека і безмірне щастя. Розлетілось... Їй тоді вісім виповнилось, як не стало мами.

Пам’ятає, не могла зрозуміти, чому всі плачуть. Тато вперше повернувшись з роботи, не взяв на руки, хоч вона і підбігла до нього радісна. Обидві бабусі, втираючи сльози, ходили по будинку, навіщось збираючи мамині речі. Тоді вона вперше почула оте нестерпно-важке «сирітка».

Бабусі пішли одна за одною протягом наступного року. Казали татові, що хтось наврочив, а може, доля така у них у всіх була. Їхній дім зі світлого і радісного став німим і темним. Тато пустився берега. Катя ж ходила до школи якось, хтось її годував, давали небайдужі і речі якісь. Три роки так прожили, аж поки не прийшла служба опіки. Катрусю хотіли забрати.

Чи не вперше за той час її тато був при тямі. Зрозумівши, що саме хочуть ті люди, твердо сказав, що дитини не віддасть. Пообіцяв узятися за розум і виправитись. Тоді у їхньому домі і з’явилась Людочка. З першого ж погляду вона не злюбила Катрусю. Дівчинка була дуже гарною і розумною, навіть у поношеній одежі виглядала королевою. Напевне, за те і не злюбила, бо іншої причини не могло бути. Катруся була слухняною і ввічливою. На перше ж прохання назвала її «мамою», допомагала і ніяких збитків не робила.

Люда ж від одного погляду на падчерку білою піною сходила. Умовила свого чоловіка віддати малу у спортивну школу-інтернат у іншому районі. Аби бачити її рідше. Так у житті Катерини з’явився спорт. Вона плавала. Спочатку неохоче, а потім усе з більшим і більшим завзяттям. Не забарилися перші успіхи. Вона вигравала змагання за змаганням.

А потім, коли їй було сімнадцять, у житті Катерини з’явився Дмитро. Вони познайомились на чергових зборах і полюбили одне одного з першого погляду. А вже після випускного Катя зрозуміла, що при надії. Дмитро зрадів несказанно, повіз наречену знайомити з батьками.

Ті сприйняли новину сухо. Дмитра відчитали, як маленького хлопчика, і прямо там, на порозі дому, так і не впустивши їх усередину, сказали обирати між родиною і Катею. Дмитро, низько опустивши голову, навіть не поглянувши Каті в очі, зайшов у дім. Катерині вказали на вихід без зайвих сентиментів.

Вона повернулась додому, до тата. Розповіла зі сльозами на очах усе, як було. Чекала підтримки, розуміння. Її тато був добрим і люблячим, вона ж пам’ятала.

Вона повернулась додому, до тата. Розповіла зі сльозами на очах усе, як було. Чекала підтримки, розуміння. Її тато був добрим і люблячим, вона ж пам’ятала.

– Так, а сюди ти чого приїхала? – почула чужий і водночас такий рідний голос. – Мені «подарунок» привезла, чи як? А спитала, чи треба? Їдь звідси! Більше ти не моя дитина. Тут не твій дім.

…Зараз у Каті все добре. Вона тренер у тій же школі, де колись вчилася сама. У неї вже дорослий син-красень. Скільки довелось пережити, вона нікому не побажає. Було не просто важко – інколи накочував невимовний відчай, але вона впоралась. Змогла, вижила. І все було б прекрасно, якби не ось цей сьогоднішній дзвінок:

– Ваш тато приїхав до нас у село рік тому. Він був безхатченком, але людина дуже добра і працьовита. Ми йому виділили стареньку хатинку. Він там собі жив і підробляв у людей: де дрова поріже, де на городі допоможе. А ось це зліг. Ми то ходимо до нього по черзі, але – самі розумієте – належного догляду не можемо надати. Він мені сказав, що в нього донька, є і розповів, де ви навчались. Я зателефонувала, а мені і повідомили, що ви там же і працювати залишились. Катерино Петрівно, у вас прекрасний тато з непростою долею. Дружина друга продала його дім, у нього ні документів, ні засобів до існування. Приїдьте, заберіть його.

– Так, він мій батько, – сказала Катерина з металом у голосі. – Дякую, що дбаєте про нього. І повірте: як живу істоту мені його навіть шкода, але на більше від мене не розраховуйте. Можете вважати мене не надто хорошою людиною, тут ваше повне право, але його доля мене абсолютно не обходить. Будьте здорові, пані Марино!

Можливо, і не можна так. Можливо, згодом вона дуже пожалкує, а поки що… Поки що вона сама живе в гуртожитку при школі. Малесенька кімнатка на десять квадратів є для неї всім її світом. Син на юриста пішов навчатись — може, хоч він у люди вийде. А якби тато тоді не виставив? Якби допоміг? Вони б усі зараз жили краще. Набагато краще.

Тому і не може Катя ні простити, ні прийняти.

Анна КОРОЛЬОВА