«Нуйнівські співухи» – знаний і шанований аматорський колектив, який популяризує українські народні пісні, давні традиції рідного поліського краю.
Анатолій Пашкевич прийняв її у Волинський хор, а вона не змогла без сільських співух і учнів
Надія Химчик (у дівоцтві — Клодчик) все життя пропрацювала вчителькою, не уявляючи себе без рідного села Нуйно на Камінь–Каширщині, без школи. Але не меншою її любов’ю стала пісня. Пів століття жінка керує хор–ланкою (в останні роки це — аматорський народний фольклорний колектив «Нуйнівські співухи»), а ще багато літ вона опікувалася юними талантами — зразковим фольклорним гуртом «Берегиня». Хоч, судячи з почутого від Надії Петрівни під час нашої зустрічі, життя її мого скластися зовсім по–іншому
«Щоб купити дуже модний тоді болоньєвий плащ, я поїхала на заробітки»
Чи могло бути, що й Надію Петрівну доля завела кудись далеко від свого рідного села? Коли про це зайшла мова, жінка розповіла про те, що само собою «застрахувало» її від цього (хоч з десяток нуйнівських дівчат зустріли своїх суджених на заробітках у селі Кам’яний Яр Астраханської області Росії і повиходили там заміж):
— Того літа я закінчила дев’ятий клас. Дівочка вже, як кажуть в селі. Якраз плащі болоньєві увійшли в моду. Так хотілося його мати! А за що купиш, як батько хоч і мав роботу — працював головою сільради, та статки в сім’ї були неважні. От я й вирішила поїхати на заробітки. Потрапила в село Красностав Володимир–Волинського району. І працюючи там, відчула досить негативне ставлення до дівчат з Полісся. Нас вважали голотою, бідолахами… В усякому разі в мене таке склалося враження. А тут ще шофера, який привіз у Нуйно зерно таким, як я, заробітчанкам, оприділили до нас на ночівлю. Ми з мамою підготували йому ліжко. Сів він на чисте біле простирадло і з неприхованим подивом каже: «Ви ж нормально живете. Чого ж тоді свою дочку на заробітки посилали?» Він не знав, що то я сама себе туди відрядила. Але тоді я раз і назавжди вирішила для себе: «Все!.. Де хоч буду працювати, а на «сезон» не поїду!».
І дівчина дотрималася цього, як мовиться, пунктика, завдяки чому, вважає, не не опинилася, як чимало її односельчан, десь на чужині.
«Заспівала улюблену «На калині мене мати колихала» — й пройшла по конкурсу»
І хоч нуйнівська дівчинка була на сцені з шостого класу, але поїхала вступати в Житомирський сільськогосподарський інститут. Мрія стати агрономом зародилася, як була на заробітках у Красноставі — там вразили її безкраї поля пшениці, яких не бачила в себе на КаміньКаширщині. А до того ж познайомилася з жінкоюагрономом, котра працювала в місцевому колгоспі й запалила любов’ю до своєї професії. Однак, не вдаючись у подробиці, скажемо, що не судилося цій мрії збутися — навіть не складаючи останнього екзамена (а це був твір), дівчина вернулася додому.
— Багато моїх однокласників стали студентами, а я залишилася ні з чим, — пригадує жінка. — Виручило те, що на той час у сільській місцевості не вистачало кадрів. Мені й моїй подрузі Олі запропонували йти в школу села Залісся. Мене, як таку, що співає, а значить зможе художню самодіяльність організувати, призначили піонервожатою, Олю — вчителем історії. Щодня долала я п’ять кілометрів у Залісся й назад. У своєму рідному селі хорланкою керувала. І в хорі КаменяКаширського солісткою була.
Та ось 1978 рік. Анатолій Пашкевич організовує в Луцьку Волинський хор. Набирає співаків. Думаю, дай і я спробую — а раптом пройду конкурс? Були такі, хто казав, що з цієї затії нічого не вийде (мовляв, яка з тебе артистка, коли не маєш музичної освіти), але це ще більше підстьобувало мене довести, що я чогось варта.
Великий плюс для мого Григорія те, що він в мені ніколи не сумнівався, тож і проблем із репетиціями, концертами не виникало.
Одне слово, пішла на прослуховування. Перш виконала свою улюблену пісню «На калині мене мати колихала». Потім Пашкевич заграв якусь мелодію на піаніно, а я за ним її проспівала. Він глянув на мене й сказав: «Ти — в хорі». «Те, що хотілося, збулося!» — це одна моя думка. Друга ж — навздогін: «Що ж то я зробила?» Це ж у школі тривав навчальний рік — як покинути? До того ж на той час я була на останньому курсі історичного факультету Львівського державного університету — треба ж якось закінчити. А мені у березні наказано, щоб у школі розраховувалася й перебиралася до Луцька, де Волинський хор формувався…
І вибрала Надія Петрівна хор. Це був час, коли народжувалася пісня на слова Дмитра Луценка «Ти у гаях, озерах і долинах…», що стане своєрідною візитівкою колективу.
— По правді, ця «Пісня про Волинь», — каже наша героїня, — трошечки й потримала мене в хорі. Там же таких сільських дівчат, як я, було зо три. А то все артисти з професійних колективів Києва, Черкас, яким пообіцяли в Луцьку квартири, зарплати. Дуже скоро я відчула, що потрапила не в свою тарілку: артисти — не вчителі. Я йшла вулицею, і коли чула шкільний дзвінок, то плакала. Одне слово, зрозуміла, що не можу жити без своїх учнів, без сільських співух, і повернулася додому.
Це був ще один момент, який свідчить, що життя Надії Петрівни могло скластися зовсім поіншому, якби вона пов’язала свою долю з нині іменитим колективом — державним академічним Волинським народним хором.
«Або я і мій спів, або ти без мене…»
Правда, поки Надія Петрівна співала в Луцьку, то роботу в Заліссі втратила. Довелося їхати у Ворокомле. А це вже далеко від дому — треба було наймати квартиру. Незважаючи на це, вона ніколи не розставалася із хорланкою рідного села. У 1980му, коли вже вийшла заміж за свого Григорія Химчика й чекала дитину, одержала місце вчителя в Нуйнівській школі.
Читайте також: «Давайте знімемо вивіску і влаштуємо тут бордель»: як вижити Волинському драмтеатру.
Особливий спогад у жінки про початок 1990х. Коли Україна здобула незалежність, у навчальному закладі було введено предмет «Основи народознавства» — ось коли знадобилося те, що Надія Петрівна знала українські традиції, звичаї. Та й у репертуар хорланки вона вже могла брати те, що до душі: у виконанні жінок глядачі почули й побачили обрядові композиції — ягідні, жнивні, а ще веснянки, колискові пісні… Надія Химчик 15 літ керувала дитячим колективом «Берегиня» (нині він під опікою її учениці Оксани Теребейчик). У 2011 році, коли мама тяжко захворіла, вона покинула вчительську роботу й пішла на пенсію, бо «не могла розірватись». Але оскільки без пісні не уявляла свого життя, то й далі керувала хорланкою, на основі якої в 2016му було створено гурт «Нуйнівські співухи». Через рік він уже мав звання народного аматорського фольклорного колективу. Самодіяльні артисти — учасники міжнародних фестивалів «Берегиня» і «Поліське літо з фольклором», не кажучи вже про концерти на КаміньКаширщині.
Як же чоловік ставиться до того, що в дружини то репетиція, то виступ? Ось що говорила жінка з цього приводу:
— А я розповім таке: в день моїх заручин ми давали концерт у Нуйнівському клубі, і без мене він не міг відбутися. Уявіть: наречений привів сімдесят гостей, вони сидять за столами, а я мушу йти. Ясно, що мати його була невдоволена (за сина єдиного переживала, що це ж і потім, як сім’я буде, я співатиму, а він залишатиметься вдома). Тоді я своєму майбутньому чоловікові при людях сказала: «Або я і мій спів, або ти без мене…». І він зі мною пішов на той концерт, а після нашого виступу всіх співух ми привезли до нас на заручини. Великий плюс для мого Григорія, з яким ми виростили двох дітей, — те, що він в мені ніколи не сумнівався, тож і проблем із репетиціями, концертами не виникало. Він прийняв мене такою, як я була.
Надія Химчик щиро зізнається:
— Ніколи не пошкодувала, що саме так склалося моє життя. Перебираючи, як не спиться, свої літа, думаю: «Інакшої долі не хотіла б».
