Лідія Іванівна очам своїм не повірила: син сидів у візку на кухні, разом із Христею вони ліпили вареники.
Відчайдушний вчинок: історія для душі на вечір
– Мамо, двері зачини! – почулося з кімнати. – Бачити нікого не бажаю! Ліда Іванівна низько опустила голову і вже ж таки хотіла замкнути двері прямо перед носом Христі, але дівчина поставила ногу на поріг, а потім і взагалі вужем проскочила всередину квартири, залишивши вражену жінку на порозі
– Довго будеш від мене ховатись? – почула Лідія Іванівна з-за зачинених дверей. Хотіла увійти, та, мабуть, дівчина їх замкнула зсередини. – Довго, я тебе питаю? Чого досягти намагаєшся? Що і кому довести? Сам себе в оцих чотирьох стінах замкнути зібрався. То я тобі цього зробити не дам. Чуєш мене, не дозволю! Я ж люблю тебе, Єгоре... Люблю! Невже не розумієш? Жити без тебе не можу...
Далі Лідія Іванівна слухати не стала. Тихцем відійшла від дверей і не пішла, а побігла в зал до свого маленького домашнього іконостасу. Стала навколішки і почала просити Всевишнього, аби змилувався, аби все склалось на краще, аби подарував їхній родині прощення і надію.
Довго жінка молилась і не одразу зрозуміла, що замок вхідних дверей клацнув. «Христя пішла!» – аж зойкнуло у свідомості. Заскочила у кімнату до сина. Той лежав і дивився своїм холодним упертим поглядом у стелю. Знає вона оцей погляд, у його тата такий був, і син його успадкував. Знала вона і те, що зараз із сином говорити намарне, але не витримала.
– А як мене не стане, з ким ти у цій квартирі залишишся? – запитала прямо. – Чи ти думаєш, що я вічна і завжди зможу бути поруч. Скільки мені відведено при здоров’ї бігати, теж знаєш? А як зляжу, що тоді? Ти єдиний чоловік у цьому домі. Думай, синку, думай!
Безвихідь і розуміння того, що тебе годує дружина, а не навпаки — прекрасний стимул до роботи.
Єгор нічого не відповів матері. Лише щільніше губи стиснув та сильніше за ремінь рукою ухопився. Хотілось підвестися, вийти на свіже повітря і побігти. Він завше так робив, коли про щось потрібно було поміркувати і заспокоїтись. Але не міг. Ноги його не слухали. Кляте ліжко не відпускало уже п’ятий місяць.
Він був спортсменом. Не олімпійцем, але участь у змаганнях брав з дитинства. Он вся стіна завішана грамотами, і окрема шафа для нагород є. Звик до життя у русі. На місці сидіти не міг: збори, тренування, виїзди на змагання і знову все по колу. А в двадцять захопився мотоциклом.
Мама ніби відчувала щось. Не дозволяла, не пускала, відмовляла. А він у властивій йому манері лиш рукою махав на все те – жінка, хіба їй зрозуміти? Його взяли в команду. Їздили по світу на різні екстремальні змагання. Часто ганяли по бездоріжжю і тут за містом. Він добре пам’ятає той стрибок. Ще до приземлення зрозумів, що саме зробив не так, знав: нічим хорошим це не закінчиться. У пам’яті назавжди залишилось бездонне синє небо і колесо мотоцикла — останнє, що він побачив до того, як його охопив морок…
А Христина? Дівчинка-квіточка, легка і невагома. Їх багато в’ється навколо компаній таких хлопців, як Єгорові друзі. Він і не сприйняв їхні стосунки cерйозно. А от на тобі. Коли все те з ним сталось, вона від нього не відходила. Щодня у стаціонарі з ним сиділа, а коли він до тями прийшов і попросив вивести її з палати, так під дверима і залишилась. Мама розповідала, що увесь час там сиділа. Щодня.
А як додому повернувся, відтоді спокою не дає. Щодня приходить. І нащо ж він їй отакий? Їй усього двадцять три, знайде когось кращого. Для себе вирішив давно: долі дівчині не псуватиме!
Лідія Іванівна після тієї сцени вночі не спала. Перед очима стояло обличчя Христі. Рішення жінці далось нелегко, але зважилась.
— Я їду до сестри на тиждень, — сказала ошелешеному синові. — Дала Христині ключі від квартири, тож вона з тобою буде — більше нікому. Мені відпочинок потрібен, не залізна я, хлопче.
І, щоб не чути заперечень, хутко пішла до виходу з квартири. Залишила ключі сусідці і зателефонувала Христі — повідомила, що її не буде. Розповіла у подробицях, що і коли Єгорові давати. А тоді з важкою душею пішла до хостелу, де мала той тиждень перебути.
Не тиждень для матері — рік минув. Тричі уже твердо вирішувала повернутись, не раз гірко шкодувала про своє рішення, але ні Христина, ні син не дзвонили, хоч вона з рук телефон і не випускала. Сива стала, аж біла, але не йшла додому. Відчувала: там вирішується доля її дитини.
Поверталась — аж ноги підкошувались. Відчинила двері й отетеріла: почула дзвінкий сміх сина, і лунав він не з його кімнати, а з кухні. Пройшла — і очам своїм не повірила: син сидів у візку на кухні, разом із Христею вони ліпили вареники. Вся кухня і вони обоє були в борошні. Обсипались ним жартома і заливисто сміялись. І на Лідію Іванівну порція потрапила, коли Христя ухилилась від кинутої у неї Єгором жмені.
Вона не стала нічого розпитувати, приховала здивування, коли побачила сина у візку, до якого він категорично відмовлявся сідати. Її душа співала і раділа! Єгор сміявся, він не дивився у стелю порожнім поглядом, не відвертався обличчям до стіни. А Христина не втекла від труднощів. За тиждень вона мала зрозуміти, що саме її чекає в майбутньому. Не пішла, не залишила. Більше того, вдихнула у нього життя.
Нелегко, звісно, їм довелось. Батьки Христі приходили не раз. Все просили Єгора подумати про майбутнє дівчини, не ламати її життя. Запитували, на що житимуть і як він узагалі уявляє їхнє спільне майбутнє. Але коли почули, що їхня дочка при надії, зрозуміли, що нічого не вдіють — така у неї доля.
— Ми одразу після весілля переїхали в окреме помешкання, — говорить Христя своїм дзвінким голосом, який розсипається тисячами смішинок. — Це було наше спільне рішення. Лідія Іванівна і мої батьки не розуміли нас, але всі давно усвідомили: перечити нам марно. Я бухгалтер за освітою, тому навіть після появи доньки працювала. Завдяки сучасним технологіям я вже на третій день після виписки могла працювати віддалено. Єгор… — ніжно поглянула на чоловіка. — Він у доньки за мамку, няньку і татусика був. Вона у нього на руках і їла, і спала, і росла. Не знаю, як би я без нього з цією вередухою впоралася тоді. Але це було рівно до того моменту, поки чоловік мій не почав за компом пропадати. Дуже вже йому не терпілось працювати, от і хапався за все, що знаходив. Потім курси якісь закінчив і створив перший сайт. Ну і все! Пропав чоловік, — сміється.
Я дивлюсь на цю родину і душа радіє. У них двоє діток підростають. Квартира — повна чаша. Єгор зміг розкрутити свою справу, і тепер разом із ним працює кілька людей. Замовлення отримують навіть з-за кордону.
— Ви знаєте, — сміється Єгор, — безвихідь і розуміння того, що тебе годує дружина, а не навпаки — прекрасний стимул до роботи. Поклав собі за мету тоді зробити все, аби заробляти не менше, ніж Христя. Носом рив, ночами не спав, а таки знайшов свою нішу. Звісно, не одразу все вдалось, та я не відступав. Нікуди було просто.
А я сиджу і думаю: а чи був би цей маленький осередок щастя, якби не отой відчайдушний вчинок матері? Як же дивно інколи доля поєднує людей.
Анна КОРОЛЬОВА
Читайте також: Ні простити, ні прийняти: душевна історія на вечір.
