У день 25річчя шлюбу гості зичили подружжю Олійників вести свій сімейний корабель до ще поважніших ювілеїв.
На срібному весіллі пара з Волині постелила той же рушник, на якому стояла 25 років тому
І вино Оксана та Олександр Олійники скуштували з бокалів, які зберегли як реліквію про пам’ятний день, коли для них прозвучало: «Віднині ви — чоловік і дружина». Маму й тата вітали з гарним ювілеєм донька й син, зять, які й постаралися, аби свято їхніх батьків у колі родини вдалося
Любительський відеофільм зберіг миті пам’ятної події
Подружжя Олійників живе зараз у Боратині, що неподалік Луцька на Волині. Хоч Оксана й Олександр — родом із обласного центру і своє весілля тут відгуляли. А ось яким воно було, то про це розповідає любительський відеофільм, який зберіг миті пам’ятної події.
— Наші діти, — говорить при зустрічі жінка, — знайшли стару касету, переписали відео на флешку й «прокрутили» в день срібного весілля: зробили нам з чоловіком та й гостям, серед яких були й ті, хто себе впізнавав на екрані, приємний сюрприз.
Переглядом цього відео супроводжувалася і наша розмова. За його кадрами — не тільки урочистий день у житті новонародженої сім’ї, а й історія чвертьстолітньої давності нашої країни. Ось момент викупу нареченої. І на тарілку молодий кладе тисячі сумнозвісних купонокарбованців: це ж час, коли ми всі були мільйонерами!
Дружка молодої Людмила Шурма, котра, до речі, була серед найпочесніших гостей Олійників і на їхньому срібному ювілеї, у день весілля, яке відгуляли 30 вересня 1995–го, навіть інтерв’ю в наречених брала перед реєстрацією шлюбу. Спитала, зокрема: «Чи не хочеться вам сказати: нащо воно (весілля. — Авт.) мені треба?». Вловивши гумористичну нотку, Олександр відповів у тому ж дусі: «Дороги назад нема…». А Оксана була по–жіночому дипломатична: «Через десять років, може, й скажу так».
От якось я відчинила двері, а на порозі він — з букетом і кришталевою вазою для нього, цукерками, шампанським. «Це щось більш на сватання схоже», — не втрималася від приємного здивування…
Їхня любов — зі студентських літ
Це весільне інтерв’ю і стало для мене зачіпкою для розмови з нашими героями. Після школи обоє вчилися на економістів на вечірньому відділі Луцького індустріального інституту. Оксана працювала секретарем навчальної частини цього вишу. А Олександр паралельно, вже на денній формі, здобував ще й фах бухгалтера в кооперативному технікумі. Тому то, як розповідають, хоч і були одногрупниками, сиділи на сусідніх партах і симпатизували одне одному, але на перших двох курсах якоюсь мірою й через таку зайнятість у них до зустрічей не дійшло.
— Усе вирішилося, — пригадує Оксана, — після другого курсу, коли нам випав один варіант курсової роботи. У Сашка з’явився привід прийти до мене додому. От якось я відчинила двері, а на порозі він — з букетом і кришталевою вазою для нього, цукерками, шампанським. «Це щось більш на сватання схоже», — не втрималася від приємного здивування…
Ще рік зустрічалися, а на четвертому курсі одружилися. Олександр на той час працював у ПриватБанку, Оксана — у приватній фірмі «ВІР» («пішовши слідами Саші, закінчила ще й кооперативний технікум і освоїла затребувану завжди професію бухгалтера»). Згодом чоловік відкрив свою справу — зараз має на ринках Луцька магазинчики з продажу мотоциклів та мотозапчастин, а дружина перейшла на українсько–словацьке СП ЛІГУМ, і сьогодні вона там — на посаді головного бухгалтера. Подружжя виростило доньку й сина, вони уже три роки в статусі тещі й тестя.
«Новий 2014-й ми зустрічали… порізно»
Ось так коротко можна переповісти життя подружжя довжиною у чверть століття. А за ними ой як багато всього! Наприклад, мене зацікавило, як сталося, що Олійники перебралися з обласного центру у приміське село.
— Після весілля, — розповідає Оксана, — три роки ми жили з моїми батьками у їхній квартирі. Там з’явилася на світ наша донька Надійка. А ось син, якого назвали на честь батька, — уже боратинський.
— Справа в тому, що я виріс у Луцьку на вулиці Львівській — у приватному будинку, — долучається до розмови Олександр. — Як кажуть, на землі. І ніяк не міг звикнути до квартири в багатоповерхівці та ще й на 9–му поверсі.
Для мене це була драма, яка розв’язалася, коли Оксаниній матері дісталася у спадщину хата в Боратині. Перш батьки перебралися сюди, а згодом — і ми з маленькою донькою. Звичайно, треба було багато праці й коштів докласти, аби по суті руїна стала затишним житлом, але ми за це ухватилися — добудували, зробили ремонт і ось досі тут живемо. Уже й свій дім звели на новому масиві в Боратині, але то вже, як викінчимо його, то діти там поселяться.
— Любов чоловіка до мене — в тому, як він піклується про сім’ю, я її відчуваю і не сумніваюся в ній. Хоч різні були моменти, бо в житті не може бути все гладко, — сказала Оксана з приводу того, що є найважливішим для щасливого шлюбу.
Читайте також: До рибалки вийшла дика лисиця – він пригостив її уловом (Фото).
А ось стосовно тих «різних моментів», то було й таке, як зізналося подружжя — «раз у нас відверта розмова», що на вісімнадцятому році подружнього життя ледь не розлучилися. Жінка розповіла:
— Саші якісь «доброзичливці» нашіптували на мене — ніби маю «когось». Він це так боляче сприйняв, що аж за чарку взявся. Одного разу ми дуже розсварилися, і чоловік пішов жити до своєї матері. Новий 2014–й зустрічали порізно. Друзі нас хотіли звести. Обох покликали на ювілей кума, посадили поряд, щоб могли поговорити. Ми поспілкувалися, і мені таки вдалося переконати чоловіка, що нікого третього між нами нема й не могло бути. Відчула, що він хоче повернутися. Але тоді ми ще не зійшлися. Це сталося на 8 Березня. Саша зателефонував, попросив, щоб я з донькою прийшли до нього на ринок. Того дня ми зустрілися. Він привітав нас зі святом, а додому верталися вже разом.
Одне слово, їм вдалося врятувати свою любов. І, обмінюючись на срібному ювілеї новими обручками, вони ще раз, як колись на таїнстві вінчання, дали обітницю бути разом в радості й горі, в здоров’ї й недузі до кінця днів своїх.
