Павлик ріс збиточливим. Як батько..
Руйнівник пташиного щастя має спокутувати свій гріх… Історія на вечір
За Толькою завжди золоті верби росли. Де повернеться, там щось учверить. Наче дух руйнівника в нього вселився: то молоде деревце зламає, то патиком по будяках гамселить, то квіткам, що ростуть уздовж вулиці, голівки позриває. Особливо діставалося пташкам. Толька лазив по деревах і руйнував гнізда. У хліві ластівки селилися. Він і їх не щадив. Птахи плакали над зруйнованими домівками. Хлопець ще й цвігав пташат прутом по кволих ніжках. І реготав...
У селі Тольку не любили. Як став парубкувати, дівчата оминали. Не змінився, хоч і подорослішав. Пташині гнізда й далі муляли очі. І він над ними збиткувався...
Після школи вивчився на водія. Відслужив в армії. Влаштувався на роботу в райцентрі. Батьки квапили свого одинака з одруженням, але той не поспішав. Та й з дівчатами не складалося.
Першою, хто вдруге прийшов до Тольки на побачення, була Леся. Не тому, що він їй вельми подобався, просто вдома не хотіла сидіти: батько часто напивався, скандалив. А от Толькові дівчина подобалася. Невдовзі познайомив її зі своїми батьками. Сусіди скрушно хитали головами: не знає дівка, з ким зв’язалася. А Толькові батьки хвалилися майбутньою невісткою. В поліклініці медсестрою працює. Гарна, скромна. Про батька-пияка, звісно, мовчали.
Ще до весілля Толькові батьки прицінювалися в райцентрі до будинку для молодих, бо син навідріз відмовлявся жити в зятях. Теща – спокійна, приємна жінка. А от тесть мізки виносить, коли нап’ється.
...Леся з Толькою чекали первістка. Хлопчик народився здоровим. Толька тішився сином. Павлик ріс збиточливим. Як батько...
Згодом Леся завагітніла вдруге. Народжувати мала влітку. Павлика одразу після закінчення першого класу Толька відправив на канікули до своїх батьків. Аби дружині було легше.
...Цього дня в Тольковій і Лесиній родинах усі хвилювалися: на світ мала з’явитися дитинка. А ще Тольковій матері чомусь дошкуляла тривога. Все з рук падало. Видоїла корову й обіднє молоко розлила.
– Та не переживай, все буде добре. Друге внуча матимемо, – заспокоював чоловік.
– Може, тиск стрибнув. Щось недобре мені. Аж руки трусяться. А де Павлик?
– Бавився тут недавно. Мо’ до сусідів пішов. Чи в садку.
Сусіди скрушно хитали головами: не знає дівка, з ким зв’язалася.
А згодом на подвір’ї здійнявся лемент. Павлик з дерева впав. Ударився дуже. Не при пам’яті. Викликали «швидку».
Леся народжувала доньку. А в цей час у тій же лікарні рятували її сина. Маленька видала перший крик. А Павликова душа прощалася зі світом.
Лесі поки що нічого не казали. Вона ж відчувала радість за новонароджену донечку і якусь незрозумілу тривогу водночас. Павлика поховали без Лесі. Згодом, коли вона впала на коліна перед свіжим горбиком землі, зненавиділа чоловікових батьків:
– Не догледіли, не впильнували... І навіть із сином не дали попрощатися.
– Лікарі не веліли, – заспокоював дружину Толька.
Вона ж нікого й нічого не чула, крім свого болю. Леся змінилася. Стала мовчазною, сумною. Лише для маленької доньки тримала душу відкритою.
А в селі Тольку і його батьків люди в зубах носили. Згадували грішки – зруйновані колись пташині гнізда.
– От і наздогнала кара Тольку, – перешіптувалися.
– Але ж дитина ні в чому не винна.
– За таких батьків діти гріхи спокутують.
– І це ж треба, щоби Павлик з дерева впав. Невипадково все це. Тепер їхня невістка побивається, мов колись ті птахи над своїми пташенятами.
– А невістка тут до чого? Це ж Толька хуліганив...
...Настуня була мила, тихенька. Леся пантрувала доньку. Втрата Павлика не переставала боліти. У чотири роки маленька підвернула ніжку. На дитячому майданчику. Леся, може, нічого такого й не подумала б, якби на прийом до лікарки, де вона працювала медсестрою, не прийшла жінка з Толькового села. Запитала Лесю, про те, про се, про доньку.
– Та все начебто нічого, – відповіла. – Тільки днями Настуня ніжку підвернула. Добре, що моя мама може побути з нею.
– Неспроста вас біди переслідують, – загадково мовила Толькова односельчанка. – Ви ж, Лесю, нічого, певно, не знаєте.
– А що я повинна знати? – з подивом запитала.
– Та Толька, чоловік ваш...
Жінка розповіла про всі Толькові «подвиги», про те, що в селі його не любили. І на завершення додала:
– Пташині гнізда гріх руйнувати. Але хіба він когось слухав? Батькові треба було паска до нього взяти. Та де там! Ваша свекруха захищала синочка. Все дозволяла йому. Зробить хлопчисько збитка, а вона не його – інших звинувачує. І за гнізда вже й ми їй казали. А вона що? Відповідала, мовляв, хай ті пташки виздихають. Бо то на городі щось склюють, то в садку. Ось такі вони люди. Кажуть, птахи найближче до Бога. А Толька їх зобидив. От і маєте тепер...
Леся ще більше почала труситися над донькою. А чоловік став зовсім немилий. Між ними все частіше виникали скандали. І одного разу Леся переказала Толькові все, що почула від його односельчанки.
– Це через тебе загинув син! – вигукнула. – Ненавиджу тебе!
Толька також скипів:
– Якщо такої заспівала, забирайся з моєї хати!
– І заберуся!..
Читайте також: У День закоханих лучани матимуть пів доби, щоб одружитися.
Леся повернулася до батьків. Толька ходив просити пробачення. Свекри також вмовляли не руйнувати сім’ю. Та Леся мовила:
– Він усе зруйнував уже давно... ще тоді...
...Толька майже два роки холостякував. А потім привів нову дружину. Точніше, привіз із сусідньої області. Гостював у двоюрідної сестри й познайомився з Наталкою. Жінка рано овдовіла. Статків не мала. Винаймала квартиру. Тому Толька був гідним кандидатом у чоловіки: мав власний будинок, автівку, роботу.
Коли запропонував Наталці заміжжя – вона без вагань погодилась. Невдовзі у пари народився хлопчик. У маленького була вада: одна ніжка коротша за другу. У селі знову пішов поголос: неспроста, ой неспроста це все...
Толькова мати звернулася за порадою до Теклі, яку люди знахаркою вважали. Та невтішно мовила:
– Ваш син колись пташине щастя руйнував, а тепер свого не матиме. І в тих, хто біля нього, добра не буде...
Ольга ЧОРНА.
