«А врятувала її жінка, яка саме вишукувала порожні пляшки біля смітника».
Історія на вечір: «Ангел у вигляді жінки-бомжа»
– Тихше, тихше, я зараз, – чула Марина крізь в’язкий морок, що насувався на її свідомість. – У мене є цукерочка, є. Зараз, моя хороша, – і вже не їй, а кудись у порожнечу знайомий голос волав: – Людоньки, ну хоч хтось! «Швидка» потрібна, не проходьте повз, людоньки!
Той день не вдався з самого ранку. Маринка прокинулась і, поглянувши на годинник, що стояв поруч із ліжком, ледь не знепритомніла: вона спізнюється. Не просто спізнюється, а от прямо зараз уже повинна стояти на зупинці при повному параді, а не ніжитись у ліжку.
Швидко опустила ноги додолу і взула свої улюблені рожеві м’якенькі капці-поросятка. Подарунок мами на день народження. Але тут її очікував сюрприз. Мурчик спав спокійнісінько на дивані і вухом не повів, коли Маринка згадала усіх родичів рудого чотирилапого до десятого коліна. Ну ось! Капці зіпсовано, на роботу спізнилась, і ще й за таксі у час пік заплатить шалені гроші. Хоч плач.
Маринка взяла себе в руки і підійшла до дзеркала. Усміхнулась своєму до сліз смішному відображенню і наказала собі впоратись та прийти на роботу вчасно, адже сьогодні дуже важливий день. Шеф призначить нового голову їхнього відділу і це точно буде вона. Марина була впевнена в цьому на всі сто, адже саме її лідерські якості і креативне мислення допомогли їхній фірмі отримати й реалізувати за останні пів року три досить великі проєкти. Шеф їй навіть машину подарував як премію, що вже казати про посаду – тут усе вирішено, Маринка була певна.
Уже через десять хвилин летіла на таксі до офісу. Але, хоч би як вона намагалась, київські ранкові пробки не мають жалю і не розуміють, що їй потрібно. До офісу вона потрапила із запізненням на півтори години, а вже за двадцять хвилин потому вискочила вся в сльозах.
Такі плітки вона чула, але не надавала їм значення. Вірила, що здоровий глузд візьме гору, але ні! Сьогодні шеф представив нового керівника відділу – Людмилочку. В офісі ні для кого не було секретом, що саме поєднує сорокарічного одруженого шефа і молоденьку, гарну (але тільки й того) підлеглу Маринки.
– Посада лиш на папері значима, – сказав шеф, навіть не ховаючи очі. – Саме ти фактично керуватимеш, Людмила ж буде підписувати необхідні папери, так що всі у виграші, чи не так?
Маринка так не вважала. Написавши заяву на звільнення, стрілою вилетіла на свіже повітря. Коли ж зачинились за спиною двері офісу колись улюбленої роботи, дала волю сльозам.
Вона ж щодня віталася з усіма мешканцями дому, а я, на свій сором, ніколи навіть і не відповідала їй. Не помічала якось...
Вдома теж все, як у тумані. Проплакала, напевне, години три і знесилено заснула. Прокинулась і знову в сльози – улюблених капців не було. Ще зранку вона, загорнувши їх у пакет, винесла до найближчого смітника, а от саме зараз пошкодувала. Здалось, що тільки оті рожеві пухкі поросятка і врятують її від печалі. Ускочила в кросівки і навіть не знявши домашнього халата, побігла до того смітника забирати свої улюблені тапочки.
Читайте також: Не бачилася з дітьми 2 місяці: історія багатодітної мами, яка вижила у страшній аварії, в якій загинуло 13 людей.
Вона майже дійшла до пункту призначення, як відчула, що їй стає зле. Звичним рухом опустила руку в кишеню у пошуках цукерки. У неї їх у кожній кишені завжди є. Знаючи свою особливість, Марина носила їх із собою скрізь. Одного разу в дитинстві її ледь урятували, тепер дівчина стежить за своїм здоров’ям, але не сьогодні.
У кишені рятівної цукерки не було. Маринка нещодавно прала цей халат, от і не встигла поповнити запаси. Ще кілька разів, не вірячи собі, перевірила – порожньо.
– Чогось солодкого, – звернулась вона до перехожого, – мені недобре, дайте чогось солодкого, – але чоловік пішов, навіть не відреагувавши. Та ж реакція була і в інших людей.
– Тихше, тихше, я зараз, – чула Маринка крізь в’язкий морок, що насувався на її свідомість. – У мене є цукерочка, є. Зараз, моя хороша, – і вже не їй, а кудись у порожнечу знайомий голос волав: – Людоньки, ну хоч хтось! «Швидка» потрібна, не проходьте повз, людоньки!
Отямилась Маринка вже у стаціонарі. Її таки врятували, але хто вона – ніхто не знав. Дівчина вийшла з дому в кросівках і халаті, навіть телефону не було. А врятувала її жінка, яка саме вишукувала порожні пляшки біля смітника. Вона довго кликала на допомогу, а люди проходили повз, навіть не звертаючи уваги. Саме вона нагодувала Маринку чимось солодким, чим і врятувала дівчині життя. «Швидку» викликав перехожий лиш після того, як жінка за руку його до Маринки підвела.
– Тому її голос і здався мені знайомим, – розповідала Марина мені пізніше. – Вона ж щодня віталася з усіма мешканцями дому, а я, на свій сором, ніколи навіть і не відповідала їй. Не помічала якось...
Після одужання Маринка першим ділом розшукала цю жінку. Познайомилась і вперше в житті розговорилась з нею. Виявилось, Дарина Тимофіївна зовсім і не безхатченко, як колись думала Маринка. У неї була однокімнатна квартира, а ще чоловік, який ось уже двадцять років лежить нерухомо. От і шукала жінка ті пляшки й картон, щоб яка зайва копійчина чоловіку на підгузки була, бо грошей, що отримувала, не вистачало...
– Розумієш, що мене вразило: вона кликала, а люди ж уваги не звертали – мимо проходили. Я й сама не знаю, чи стала б підходити до смітників, коли б мене вона покликала, – ледь не плачучи, каже Марина. – Ось це мені спокою не дає.
А скільки їх – таких, на кого уваги просто не звертають, кричи не кричи...
Анна КОРОЛЬОВА
