«Літа на зиму повернули...»
Як кохання волинян потрапило на сторінки «Книги рекордів України»
Престижного диплома удостоївся лучанин Євген Філіпчук. Чоловік дослідив, що під час свого студентства він і його майбутня дружина Ольга написали впродовж одного навчального року 142 листи: в них на 427 аркушах зі шкільного зошита 781 раз трапляється слово «любов»!
«Уже майже три роки я живу без своєї Олечки»
Церемонія нагородження відбулася в Луцькому національному технічному університеті, де до виходу на пенсію понад двадцять років Євген Олександрович передавав свої знання студентам. Диплом вручав офіційний представник і експерт національного проєкту «Книга рекордів України» Віталій Іваницький. Ну а для ведучої рубрики «Любить! Не любить» така подія – нагода розповісти нашим читачам про історію кохання, яка за листами молодих людей (погодьтеся, не кожне подружжя все життя зберігає переписку з юності, а тим більше – досліджує її). Тож домовляюся про зустріч із чоловіком, з умовою, що буде вона в його оселі: де ще можна відчути ту атмосферу, якою наповнювали її двоє люблячих сердець, що були разом у радості й горі майже 60 літ – аж «поки смерть не розлучила»!
Господар запропонував насамперед невеличку екскурсію квартирою, ніби вгадавши, що мені хочеться побачити окремі детальки і зрозуміти, яким було життя Філіпчуків – чим вони дорожили, що цінували? Тут усе так, судячи з почутого, як було при дружині. Зокрема, багато книг і фотознімків. Ось – світлина з весілля, де наречені такі молоді й гарні. А на іншій – їхній рубіновий ювілей: минуло сорок років, а велика любов так само з ними – у щасливих усмішках, у тому, як вони тішаться, тримаючи в руках лебедів, що здавна символізують подружню вірність. І нарешті дуже пам’ятний для господаря, як він сам каже, знімок, котрий нагадує про їхню дивовижну подорож у Фінляндію, а звідти поромом у Швецію. Це був 2013 рік. Жовтнева пора з її барвами – все так, як на той час і у їхньому житті, що мимоволі нагадує слова із пісні «Осіннє золото»: «Літа на зиму повернули, Пливуть в осінній хмурості. А я люблю, а я люблю, Люблю, як в юності!». Вони дуже багато мандрували! І це відображено на фотографіях. Наприклад, у 1967-му батьки двох доньок (старшій Наталії було п’ять, а молодшій Мирославі – лише три роки) об’їздили автостопом Україну, подолавши 3500 кілометрів. І так було все життя. Відкриваючи для себе світ, колекціонували враження. Варто сказати, що тільки на Говерлу подружжя піднімалося аж чотири рази!
Євген Олександрович не раз повертався до того наболілого, що його дружина відійшла на небеса.
– Уже майже три роки я живу без своєї коханої Олечки, – говорив, пригадуючи той останній її день. – Я, як це було завжди, вранці перший встав, заварив чай, зробив бутерброди, покликав дружину на сніданок. Аж тут чую: «Женя!.. Йди сюди!». Бригада «швидкої» прибула за дев’ять хвилин, але реанімувати дружину вже не змогла. Серце зупинилося. Буквально у мене на руках Оля померла...
«Зустрілися ми з майбутньою дружиною в Нововолинську – молодому шахтарському місті»
Євген Філіпчук жив із батьками на Красному в Луцьку (сюди родина була вивезена з-за Бугу). Закінчив у 1955-му школу №2 обласного центру. Вступав у Львівський лісотехнічний інститут, але «недобрав пів бала». Куди далі? Питання це вирішилося без проблем: оскільки на той час старший його брат Іван уже працював у Нововолинську на першій шахті, то батьки спрямували і його туди.
– Там ми й зустрілися із майбутньою дружиною, – розповідає Євген Олександрович. – Оля – з Дольська, що на Турійщині. Після школи вона шукала роботу й теж подалася в молоде місто, яке на той час якраз розбудовувалося. Правда, ми побачили одне одного вже тоді, коли я навчався в Харківському гірничому інституті (оскільки на шахті був у маркшейдерській службі, то по цій ліній й вищу освіту здобував).
Де познайомилися? Звичайно ж, на танцювальному майданчику, як пригадує чоловік. Коли від’їжджав на третій курс, то вони з Олею, яка працювала й навчалася на вечірньому відділенні гірничо-будівельного технікуму, домовилися, що будуть листуватися. Отак ми й підійшли до того року, коли й були написані ті 102 листи з рекордною кількістю слів «люблю».
Одного разу, десь через рік після смерті Олі, вона мені наснилася. Я почув її слова: «Шукай листи».
– Я старався скористатися кожною нагодою, аби побувати в Нововолинську й зустрітися з Олею, – каже Євген Олександрович. – Тож і розлуки мали, і побачень було багато. Як тепер дослідив, в 1960–1961 роках лише 223 дні не бачилися. І за цей час написали одне одному, як порахував, 102 листи. Було б іще більше – я декілька, судячи по числах і змісту, не зберіг – воно й зрозуміло, бо ж це життя в інститутському гуртожитку.
У цих посланнях, як дослідив тепер чоловік, і є той рекорд – 781 раз трапляється слово «люблю» в різних його варіаціях. Про освідчення (яким воно було?) не треба уже питати, бо воно – у кожному листі. Весілля Філіпчуки відгуляли, коли наречений закінчив четвертий курс. Це було 9 липня 1961-го. А у вересні він поїхав на навчання. Ольга тим часом проходила школу невісточки, оскільки жила із свекрами, і, як каже Євген Олександрович, іспит свій склала на «відмінно». Коли вже з дипломом він повернувся у Нововолинськ, то невдовзі молода сім’я одержала квартиру. У шахтарському місті народилися дві донечки Філіпчуків. І, до речі, подружжя мало ще чимало розлук, оскільки чоловік вчився три роки в аспірантурі в Москві. Й тоді листів зо дві сотні написали одне одному, але це, як мовиться, інша історія...
«Листів, що стали нашою реліквією, могло б уже не бути»
У 1976-му почався луцький період в житті подружжя. У цьому році Євген Олександрович, котрий якийсь час працював у Нововолинському відділенні Луцької філії Львівської політехніки, одержав посаду у виші обласного центру – нині Луцькому НТУ.
– Листів, що стали нашою з Олею реліквією, могло б уже не бути, – каже чоловік. – У Луцьку ми переїжджали з квартири на квартиру. Майно, в тому числі й листи, кочувало з нами. А ще ми збудували на Великому Омелянику дачний будиночок. Та обставини склалися так, що продали його. І ось одного дня – телефонний дзвінок від нових власників. Жінка розповіла, що вони з чоловіком затіяли ремонт у гаражі і під стелею знайшли коробку, в котрій – якісь листи. Мовляв, їх спалити чи заберете? Я відразу ж був там і тримав у руках дорогу нам коробку, яку ми заховали якнайвище під дахом, аби миші не погризли, й у суєті забули про неї.
А ось за дослідження листів Євген Олександрович узявся вже тоді, як не стало дружини. З ними, як каже тепер, кохана немовби повернулася до нього.
– Це якась містика, – говорить. – Одного разу, десь через рік після смерті Олі, вона мені наснилася. Я почув її слова: «Шукай листи». Наступного дня, знаючи, що десь та наша коробка захована в квартирі на антресолях, натрапив на цю реліквію. Ніч була без сну: я відібрав листи шістдесятирічної давності і читав до ранку...
Читайте також: Делікатна тема: «Мій чоловік не пропускає жодної спідниці…».
Ну а що було потім, ми вже знаємо. У нашого героя народилася ідея дослідити листи і за сприяння Віталія Іваницького вийти на національний проєкт «Книга рекордів України». Задум був успішним. До речі, це ще не все. Власне, то тільки перший крок у планах Євгена Філіпчука. Нині він працює над книгою «Нехай розкажуть листи», сподіваючись, що друзі, добрі знайомі допоможуть фінансово її надрукувати. У цьому виданні, як сказав чоловік, уривки з написаного ним і дружиною в юності будуть «зшиті» спогадами про найцікавіші моменти з їхнього життя. Хочеться йому, щоб і онуки, правнуки прочитали про велике кохання своїх дідуся й бабусі.
