«Вона відчуває, як потрібна оцій маленькій людині».
«А ви — моя мама?»
Підійде, послухає, чи дихаю. Малесенькими рученятками натягне ковдру вище і постарається зручніше вмостити мою подушку. Постоїть поруч нерішуче, потім скаже тихесенько: «Я люблю тебе, мамусю»
А я вже знову плачу і намагаюся з усіх сил не завити на всю квартиру. Чую, як босі ніжки сина потупотіли до його кімнати. Ліг. А я нарешті даю волю почуттям. Сльози течуть рікою, і краєчок ковдри, яким їх втираю, вже геть мокрий. Головне — не вголос. Головне, аби не почув. І я виливаю назовні все солоними ріками, вихлюпую все, що болить.
— Ми рибу ловити! — чмокнув чоловік у щічку одного недільного ранку. — Стас уроки зробив, я прослідкував. Одяг на завтра випрасувано і складено на стільці акуратно. Портфель зібрано. Відпусти нас, мам... Він завжди мене так називав: мамо. Відколи син з’явився, я стала мамою. Так ніжно-ніжно і ніби величально — «наша мама». Тоді я не знала, що бачу їх востаннє. Не відпустила б нізащо, ніколи…
Я з ними так і не попрощалась. Не змогла просто. Почувши новину, сповзла по стіні й отямилась уже в стаціонарі. Мене рятували не день і не два. Я вийшла звідти за місяць. Душею я була з ними — десь там, на небі, серед ангелів. Але тіло... Воно ж уперто мене не відпускало. Трималось за цей світ, а я не розуміла навіщо.
Мама зі мною жила. Годувала з ложки, будила і клала спати. Водила мене у парк, подалі від щасливих усміхнених людей. Я щось пила, щось їла. Час перетворився на довгу туманно-сіру смугу без днів і ночей. Сіро, сіро, сіро…
А потім ми продали квартиру і поїхали до мами в село. Вона вже геть втратила надію. Нічого не допомагало, тому просто забрала мене до себе. Я полола город, прала, білила хату. Погано пам’ятаю перші три роки після того, як їх не стало. Їх не було. Мене не було. Я існувала.
Душею я була з ними — десь там, на небі, серед ангелів. Але тіло... Воно ж уперто мене не відпускало. Трималось за цей світ, а я не розуміла навіщо.
— А ви — моя мама? — почула одного разу крізь морок буття. — Ви — моя мама? — повторив дитячий голос із такою надією, що сльози самі покотилися з очей.
Він був сиротою, просто ще не знав про це. Єдина рідна душа для цього малюка — прабабуся, жінка, яка жила на іншому кінці нашого села. А він у свої чотири щодня ішов шукати маму. Не пам’ятав, як вона виглядає, не знав, як її звати, але вперто вірив, що знайде. І знайшов. Він мене знайшов…
Втираю сльози і наказую собі заспокоїтись, але не вдається. І не помітила, як він знову прийшов. Сідає поруч, поправляє ковдру і всоте повторює: «Я люблю тебе, мамо».
А моя душенька тане від щастя. Я ж думала: вона у мене задерев’яніла, вмерла. Але ж ні! Вона жива! Поламана, зневірена, але жива. І щоразу, як чує оці кроки, «відчуває, як потрібна оцій маленькій людині», наповнюється щастям, стає світлішою і трішки сильнішою.
Не втримуюсь. Встаю і в тисячний раз обіймаю свого янгола-спасителя. Зариюсь у неслухняне волоссячко обличчям, орошу сльозами:
— І я тебе люблю, синку. Якби ж ти знав, як я тебе люблю…
Анна КОРОЛЬОВА.
