Герой Небесної Сотні з Волині: «Так, я бандерівець, не москаль!»

…Коли в Києві почалася справжня бійня, Іван вирішив, що, як колишній десантник і людина з медичними знаннями, просто мусить бути там, щоби стати волонтером медичної служби. Татові чесно сказав, що їде до Києва, що інакше не може, а ще попрохав не говорити мамі, щоб не хвилювалася.

У пана Миколи було погане передчуття, він дуже хвилювався за сина. Напередодні Іван розповів йому, як за два тижні до поїздки в Київ, у Луцьку до нього підійшла циганка і, взявши його за руку, сказала:

— Бережи себе, дитино, тебе вб’ють! — ​і пішла собі.

Ця страшна новина не виходила у батька з голови, він бачив по телевізору, що робиться на Майдані, і весь час телефонував синові.

Передчуття були важкими, але син заспокоював. Іван у середу 19 лютого вдень та всю ніч не спав, чергував, дуже стомився. Коли батько вранці 20 лютого попрохав його відійти в безпечне місце і хоч з пів години перепочити, він заперечив, сказавши:

— Як я потім побратимам в очі буду дивитися? Зрозумій мене правильно, тату, я по­іншому не можу. Не хвилюйся, в суботу буду вдома.

Потім ще зателефонував мамі й повідомив:

— Мамочко, зі мною все добре, чекай у гості, буду вдома у суботу…

І, як і обіцяв, повернувся додому саме у суботу — ​в домовині…

Знову нікого не обманув. Таким виховали його: правдивим, спокійним, культурним і ввічливим. Він був моральним взірцем для оточуючих, при ньому ніколи не вживались образливі слова, в селі всі знали, що він не переносить мат, і тому змовкали, щойно бачили Івана. Ні, він нікому не робив зауважень, просто його чарівна усмішка, його моральні принципи слугували паролем чемності.

Іван з дитинства мріяв стати військовим, але не судилося, тому вступив до медичного коледжу «Монада» в Луцьку. Провчився перший курс і був призваний до армії. Навчальну військову підготовку пройшов у Чернігові, а служити відправили на Схід — ​до Дніпропетровська. Коли офіцер, вишикувавши солдатів на плацу, попрохав назвати прізвище й місце народження, Іван з гордістю українською мовою відчеканив:

— Іван Тарасюк із Волині!

— Бандерівець? — ​помовчавши трохи, спитав командир.

— Так, бандерівець, не москаль! — ​не розгубившись, відповів новоспечений солдат, чим викликав сміх у строю.

І з тієї миті, незважаючи, що в цій військовій частині основною мовою спілкування була російська, він принципово говорив лише українською. За словами батька Миколи Ігоровича, дуже дивувався та засмучувався, що не лише солдати, а й військові командири не знають мову держави, в якій несуть службу…

Любив читати, особливо історичну літературу. Багато знав про історію не лише свого краю, а й держави, пишався славним минулим українського народу. Іван був патріотом у найкращому розумінні цього слова. Отже, не дивно, що він приймав участь у студентському русі на Волині, був активним представником луцького Майдану. А коли в Києві потребували допомоги, Іван з Василем Мойсеєм поїхали до столиці, й обоє склали там свої голови, прославивши рідну Волинь.

… Навіть якщо хтось знав Іванка недовго, забути його вже не міг. Викладач медичного коледжу «Монада» — ​Юлія Степанова залишила для історії чудові слова про Героя Небесної Сотні — ​Івана Тарасюка:

— Я знала його лише пів року. Він був моїм студентом. Був гамірним, але дуже розумним. Патріот до кінчиків нігтів. Дуже любив свою країну. Не прогулював занять. Лише два рази не прийшов: 28 січня, в свій день народження, та 20 лютого, коли його вбили… В цей трагічний четвер йому телефонувала староста групи, у слухавку якийсь чоловік сказав, що телефон належить хлопцю, вбитому на Майдані. У вівторок прийшла на заняття, а група вся плаче. Я вела пари, а сльози градом котилися. Взяла журнал — ​там його прізвище, відомість — ​для нього місце залишене. Роздаю контрольні роботи для аналізу, і в руках лишається його робота… Мені весь час здається, що я бачу його обличчя в коридорах коледжу…

Коли попереду з’явилося світло, Іванко сказав нам з мамою: «Вам далі не можна, а я пішов…». Так і пішов наш Іванко далі по коридору, сам… у СВІТЛО.

Тихе сільське кладовище, на якому знайшов останній прихисток син України — ​Іван Тарасюк… Дві постаті, чоловіка й жінки, зупинилися біля свіжої могили, поклали поминання й тихо ведуть нескінчену розмову з сином… Пані Ірина весь час плаче, ніяк не може змиритися з втратою, шкодує, що не надивилася тоді на сина­красунчика, коли ховали. Доля безжально забрала їхнього Іванка… Вона погано пам’ятає ту суботу, коли знесилена, здерев’яніла від горя, лише ніжно гладила його обличчя, брови, нікого й нічого не бачила й не чула. Чоловік весь час намагається заспокоїти дружину, оберігає її від зайвих стресів, ось і сьогодні поговорив зі мною сам, адже пані Ірина розплакалась.

Пан Микола сказав, що завжди мав духовний зв’язок із сином, і після загибелі він тричі йому снився, двічі говорив: «У мене все є, мені тут добре».

Мабуть, таким чином він хотів їх заспокоїти, особливо маму.

 

— Вдруге приснився Іванко разом із пораненими обгорілими майданівцями, яких винесли з Профспілок. Вони лежали сухі, мов огарки, тільки дивилися, а потім попросили солодкої водички… Сказали, що все інше є.

А втретє приснилось, що ми всі троє, родиною, йдемо довгим темним коридором, — ​на цих словах тато заплакав. — ​Коли попереду з’явилося світло, Іванко сказав нам з мамою: «Вам далі не можна, а я пішов…». Так і пішов наш Іванко далі по коридору, сам… у СВІТЛО, — ​ледве вимовив пан Микола.

Батько намагається триматися, щоб не хвилювати зайвий раз дружину, а всередині… — ​ніхто не знає, який там біль і розпач… І нема їм із дружиною розради, скільки б не плинув час. Ростили сина для себе, а він пожертвував своїм життям заради всіх батьків і дітей України...

P.S. Щороку футбольний клуб «Олика» організовує турнір на честь Героя України, Героя Небесної Сотні Івана Тарасюка, який до загибелі на Майдані був воротарем цієї команди. Торік змагання не відбулися у зв’язку з пандемією і тим, що на місцевому стадіоні готували новий газон. Сподіваємось, що цьогоріч турнір таки пройде. n

Світлана ТЕРЕЙКОВСЬКА.

Читайте також: «На війні ми мали автомати, могли себе захистити, а на Майдані стояли із самими дрючками…».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.