І через 8 років на фотографії з розстрілу учасників Революції Гідності не можна спокійно дивитись...
«На війні ми мали автомати, могли себе захистити, а на Майдані стояли із самими дрючками…»
Вдень 18 лютого 2014 року під час протистояння у Кріпосному провулку в урядовому кварталі в центрі Києва вбито трьох учасників Революції Гідності. Серед полеглих Героїв був 44–річний Ігор Сердюк із міста Кременчук на Полтавщині. Вільний духом бунтар-революціонер у мазепинці з тризубом і татуюванням Че Гевари на грудях…
Ігор виріс у патріотичній українській родині. Батько, Микола Петрович — завзятий, емоційний український націоналіст, син був більш зважений та поміркований. Батьки пригадують, що коли Ігор із родиною приходив до них у гості, то завжди із самого порога голосно вітався: «Слава Україні!»
Пишався етимологією свого прізвища. Сердюками називали козаків–піхотинців, одним із завдань яких було забезпечувати охорону гетьмана. З початку 1990–х років Ігор був учасником патріотичних мітингів у Кременчуці, активно долучився до боротьби за відродження українського прапора. Після одного із таких заходів вирізав із бронзи невеличкого тризуба і з того часу носив його з собою. Після смерті Ігоря його дружина Ірина передала батькам Героя значок, який він носив у кишені і за життя нікому не показував. На ньому був напис: «Воля або смерть!»
…До Києва Ігор Сердюк поїхав одразу після розгону студентів
30 листопада. На Майдані будував і охороняв барикади, переважно чергуючи ночами. Іноді разом із побратимами по сотні охороняв майданівців під час виходів на різні акції. Виконував функції прапороносця, тож його часто можна було побачити із прапором самооборони в руках. Він завжди носив на голові шапку–мазепинку з тризубом і червону хустку–арафатку на шиї. Ігор любив стильно одягатися. А ще мав чудове почуття гумору. Один із майданівців розповідав, що в приміщенні, де їм доводилось ночувати, Ігор підписав своє місце: «Хто тут вляжеться, той москаль».
Молодший брат Володимир, вчитель історії в одній із кременчуцьких шкіл, згадував: «Чи було у брата передчуття, що він проживе лише пів життя, не знаю. Але Ігор часто жартома говорив, що не хотів би померти старим, що краще б смерть застала його зненацька, на ходу. Мама все його зупиняла. Хоч, чесно кажучи, він був таким активним, бадьорим, молодим, що його важко було навіть уявити старим і немічним».
Останнім днем життя Героя стало 18 лютого 2014 року. Того дня зранку тисячі людей рушили мирним маршем до Верховної Ради, але дорогу їм перекрили кордони беркутівців і озброєних бандитів. Ігор ішов з прапором.
По нас стріляли, як по мішенях у тирі, а ми нічого не могли зробити. Думаю, вбивали насамперед яскравих людей, котрі чимось виділялися на тлі інших. А Ігор Сердюк був дуже помітним.
Про те, як розгорталися події, згадує побратим Андрій Бабко:
— 18 лютого в повітрі в центрі Києва висіло щось таке важке, як перед грозою. Вишикувавшись у великі колони, ми рушили в бік будівлі Верховної Ради. Та, підійшовши до Маріїнського парку, почули, що в наступ ідуть «оплотівці». Мені врізалося в пам’ять, що один із них стояв із саперною лопатою, а другий то ховав, то виймав пістолет. А ми дрючками по землі «гуп–гуп». Тоді пролунала команда «Вперед!» — і ми як почали їх дубасити. Кількох узяли тоді в полон (зокрема й харківського правоохоронця), забрали в них два мішки нових травматичних пістолетів, що лежали в багажниках двох автомобілів. Після цього стали підходити до перехрестя вулиці Інститутської і провулка Кріпосного, бо там уже все було в диму, як на справжній війні. І тут розпочався такий «заміс» — поранили одного з наших, другого, третього… Було зрозуміло, що за розгін Майдану взялися професіонали: беркутівці пускали в хід і каменюки, і «коктейлі Молотова». Я стояв, прикрившись щитом, і раптом відчув удар по спині — спершу навіть не зрозумів, що трапилося. А потім дивлюся, а на мені ззаду куртка горить…
— Ми з хлопцями, захищаючись, прикривалися щитами, — продовжує розповідь Андрія Бабка інший побратим, кременчужанин Василь Хохлов. — Хлопці нам почали кричати, що «Беркут» пішов у наступ, й ми побігли на підкріплення. Ігор стояв біля мене. Вони нас спочатку закидали газовими гранатами. Мені граната прямо під ноги потрапила, я тоді був у шоломі й порошковий газ почав виїдати очі. Коли я зняв шолом, Ігор уже лежав. Там був настільки великий шум навколо, але я чув, як з нього фонтаном текла кров. Куля влучила у перенісся… «Беркут» почав нас відтісняти, а Ігоря забрала швидка. Нас збили у купу, ледь не забрали у полон, але нас хлопці камінням відбили. Без взуття бігли звідти.
Аж волосся дибом стає, як згадаю криваві події того дня. Після Революції Гідності я добровольцем пішов на фронт, півтора року воював на передовій і взагалі не думав, що повернуся звідти живим. Але, знаєте, навіть там не було так страшно, як на Майдані. Бо на війні я мав автомат, гранати, тобто міг себе захистити. А там ми стояли із самими дрючками. По нас стріляли, як по мішенях у тирі, а ми нічого не могли зробити. Думаю, вбивали насамперед яскравих людей, котрі чимось виділялися на тлі інших. А Ігор Сердюк був дуже помітним. Впадали в око його головний убір — шапка-«бандерівка», червоний шарф на шиї. До того ж, будучи прапороносцем 9–ї сотні, Ігор увесь час тримав у руках стяг, тобто не мав навіть палиці, щита й шолома – був абсолютно відкритим…
Ігор Сердюк загинув близько 13–ї години 18 лютого на розі Кріпосного провулку та вулиці Інститутської. За офіційними даними Генпрокуратури, він був убитий свинцевою картеччю із рушниці «Форт-500». Пізніше сліди свинцю знайшли в рушниці, яка була закріплена за беркутівцем Олександром Бєловим.
Колишній командир роти харківського «Беркуту» Віктор Шаповалов дав свідчення щодо своїх підлеглих, у тому числі Бєлова — про те, що вони отримували рушниці «Форт-500» та здійснювали з них постріли в демонстрантів.
Харківських беркутівців Олександра Бєлова і Віталія Гончаренка, якого також підозрюють у співучасті в убивстві Ігоря Сердюка, Сергія Шаповала і Володимира Кіщука та пораненні щонайменше 20 людей було спершу арештовано, а згодом відпущено «доблесним» українським судом наприкінці 2016 року. Вони обоє втекли до Росії у 2017–му…
У Героя залишились донька Олександра, дружина Ірина, батьки. Дружина Ігоря Сердюка померла у 2019 році від раку, так і не дочекавшись жодного покарання для вбивць свого чоловіка. Вони були однокласниками, понад
20 років прожили у шлюбі. Іра приїжджала до чоловіка на Майдан, разом вони зустріли там Новий 2014 рік…
В останню путь його проводжали тисячі мешканців Кременчука, в труну поклали протигаз Ігоря і шолом з надписом: «Тільки перемога!»
Олена ЧЕБЕЛЮК, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.
Джерело: prostir.ua.
Читайте також у нас: «Бутусов про те, чому заїхав у пику Шуфричу: «Інакше я вчинити не міг, такі слова неприйнятні!» (Відео)».
