Нехай загиблі на харківській площі Свободи, 6-річна вбита дівчинка з Маріуполя і сотні мирних жертв з усієї України сняться всьому стаду, яке називається «насілєнієм РФ», усе життя.
«Нам, щоб жити, тепер необхідний свинець і порох…»: редакційний щоденник
Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом заслужений журналіст України Катерина Зубчук
… «тільки б не було війни»
Здається, ці слова я чула з самого малечку. Та чому здається? Так і було, бо ж то два роки минуло після травня 1945-го, коли прийшла у цей світ. Двадцятилітній тато-фронтовик був поранений на території Польщі й залишився назавжди інвалідом. Але головне — він повернувся додому живий! І оте «тільки б не було війни» звучало, як мантра: усіх, хто пережив тяжке випробування з його горем і втратами, уже не лякала й нужденність — аби тільки знати, що не доведеться проводжати на смерть рідних людей.
Дитинство і юність моїх ровесників припали на затяжну епоху холодної війни. Іншими словами — протистояння США і Радянського Союзу при ядерній перевазі Сполучених Штатів Америки. Ще живою була рана-спомин про атомні бомби, скинуті американцями 6 серпня 1945-го на японське місто Хіросіма й 9-го — на Нагасакі, які миттєво забрали відповідно 70 і 60 тисяч життів. У школі, пригадую, на уроках із цивільної оборони нас учили, що потрібно робити для самозахисту у випадку ядерного вибуху…
Але це був клас шостий чи сьомий — усе сприймалося з дитячою безпечністю. А ось тривожні події жовтня 1962 року, коли сталася Карибська криза, закарбувалися в пам’яті особливими переживаннями. Причиною цієї політичної напруги стало те, що Радянський Союз розмістив таємно на Кубі ядерні ракети. Хоч зараз читаю, що загроза початку війни і роль у цьому Союзу замовчувалася, ми, уже старшокласники, мали стільки інформації, аби реально пройнятись відчуттям небезпеки. У відповідь на дії есесерівського лідера Микити Хрущова президент США Джон Кеннеді оголосив морську блокаду острова. Війська НАТО і Варшавського договору (в цей блок входив СРСР) були переведені в стан постійної готовності. На щастя, Джон Кеннеді і Микита Хрущов змогли домовитися й пішли на взаємні поступки, які врятували світ…
І тоді, й багато літ поспіль мене не покидало оте «тільки б не було війни». І хоч локальні бойові протистояння відбувалися то в одній країні, то в іншій, у нас був мир, якщо не враховувати так звану миротворчу війну в Афганістані, яка забрала тисячі життів, зокрема українців... І навіть свою Незалежність у 1991-му Україна здобула без кровопролиття. Тоді ми не думали, що головна битва за суверенітет і цілісність нашої держави — ще попереду. Що буде Революція гідності, а потім — російсько-українська війна, яка триває вже вісім років. І якщо весь цей час кремлівський царьок заперечував присутність російських військ на Донбасі й доводив світові, що в Україні — внутрішній конфлікт, громадянська війна, то тепер ця «маска» впала. Словами не передати, яким був вечір 21 і ніч на 22 лютого в очікуванні, чи ж визнає Росія незалежність самопроголошених ЛНР та ДНР. Визнала. Що ж далі? А «далі» не забарилося — тієї ж ночі були введені російські війська на непідконтрольну територію України… Власне, вони просто легалізувалися, бо ж були там, хоч і в меншій кількості, давно. Тоді ще не хотілося вірити, що може бути повномасштабне вторгнення Росії. Але воно сталося…
До честі нас усіх, у ті дні, коли західні політики передбачали ймовірну дату такого нападу, люди не кинулися в супермаркети спустошувати продуктові полиці. На думку мимоволі спадали рядки невідомого поета, завчені в далекій юності: «Ми не з тих, хто спішить закупити хліб і сіль, коли вдарить на сполох. Бо тоді нам — тоді нам, щоб жити, необхідний свинець і порох…». Люди почали запасатися хоч на якийсь час найнеобхіднішим, коли вже Київ був під ударами ракет, коли на Луцькому аеродромі пролунали вибухи. І це зрозуміло: був оголошений військовий стан — не знаєш, чи зможеш з домівки завтра вийти…
… «Яке тікати? Скоро вже городи»
За даними державних реєстрів, торік з України виїхала рекордна кількість громадян — понад 660 тисяч, які не повернулися додому. Те, що наші співвітчизники мігрують у пошуках достойно оплачуваної роботи, вже стало звичним. Якось у фейсбуці прочитала пост жінки, котра чимало літ легально живе в одній із європейських країн. Це було, по суті, пояснення того, чому чужина стала їй милішою. На перше місце серед інших плюсів, судячи з викладених аргументів, жінка поставила те, що почувається в тій, хоч і чужій країні, людиною: її поважають, вона має все, аби радіти життю, а головне — впевнена у завтрашньому дні. І, до речі, й на рівні соціологічних досліджень зроблено висновок, що українці виїжджають здебільшого не лише для того, щоб мати вищу зарплату, а й через відсутність бачення кращого майбутнього своєї держави. Сумно, але це так.
Пост цей викликав шквал коментарів. Хтось підтримував жінку, але було багато й критичних відгуків — насамперед звинувачень у непатріотизмі. Мовляв, що ти сама зробила, аби твоя країна стала кращою? Я не належу до тих, хто візьметься осуджувати заробітчан. Швидше, можу їм поспівчувати. Адже навіть за умови, що жінка, як у цьому випадку, прижилася за кордоном й комфортно там почувається, то до цього їй треба було пройти непростий шлях. Бути в розлуці з дітьми, не бачити, як вони ростуть. І, що часто трапляється, забезпечуючи їх грішми, втрачати найдорожче — духовний зв’язок…
Наш народ враз об’єднався, організувався: хтось навіть без повістки пішов у військкомат, хтось волонтерить й займається збором для захисників найнеобхідніших медикаментів, харчів…
Трудова міграція була й буде. Але одна справа — їхати за кордон на заробітки й зовсім інша — втікати зі своєї країни, коли вона в небезпеці, — уподібнюватися тим щурам, які покидають першими корабель, зачувши біду. 13 лютого, коли соцмережі рясніли прогнозами про точну дату вторгнення Росії в Україну (навіть карти подавалися, на яких були позначені міста, котрі в першу чергу бомбуватимуть), стало відомо, що українські олігархи й бізнесмени залишили Україну. З Києва вилетіло 20 приватних літаків. Багаті вивозили свої сім’ї на давно облаштовані «запасні аеродроми» десь в Австрії чи й за океаном.
Простий, як мовиться, народ на загострення ситуації в країні вмить зреагував у фейсбуці з гумором: «Подейкують, напруга щодо московського вторгнення зберігатиметься, аж поки підуть городи. А по копаному їх уже ніхто не пустить». А невдовзі з’явилися щемливі рядки київського поета Максима Коровниченка: «Куди втікати? Скоро вже городи. Куди тікати? Вже весна їде! А відшукати більшої свободи не вдасться на планеті вже ніде». Сказано було те, що сьогодні в багатьох на серці: нам нема куди втікати з рідної прадідівської землі — її захищати треба. І, слава Богу, сьогодні наша армія вже не та, якою була в 2014 році (добре пам’ятаємо, як матерям доводилося самотужки купувати й переправляти синам на фронт бронежилети, каски й навіть бензопилу, аби мали чим нарізати дров для буржуйки). Але зараз знову вона потребує допомоги. І має її, бо наш народ неймовірний — він враз об’єднався, організувався: хтось навіть без повістки пішов у військкомат, хтось волонтерить й займається збором для захисників найнеобхідніших медикаментів, харчів… Респект тим заробітчанам, які повертаються із країн Європи, щоб взяти в руки зброю й захищати Україну.
А про те, що тисячі українців, виїжджатимуть з рідних місць за кордон, де, зокрема у Польщі, облаштовано сім прихистків для біженців, донедавна й думки не було. Це ознака того, що ми живемо в час війни, якої нинішнє покоління не знало.
… яких вдячних шанувальників ми маємо
Кажуть, від депресії, апатії, а тим паче паніки, яка може накрити людину в такий, як нині, тривожний час, рятує робота. І так важливо робити те, що вмієш. А коли ще й любиш свою справу, то це взагалі — подарунок долі. Я такий дарунок одержала у своєму житті. Тішуся, спілкуючись із героями майбутніх публікацій, а ще більш, як згодом читаю (чую) їх відгуки. Ось і недавно надійшов лист від шанувальниці нашої газети Раїси Панасюк, котра живе в селі Борочиче на Горохівщині. Жінка зазначає, що пише із запізненням (репортаж із села Ставище Камінь-Каширського району був надрукований ще минулої осені), хоч збиралася не раз подякувати, бо «якби ви знали, як та публікація збурила спогади — із самого дна пам’яті виринули вони на поверхню!».
Виявляється, у Ставищі починалася вчительська робота пані Раїси. Обставини склалися так, що вона вже давно перебралася на малу батьківщину, але на все життя запам’яталося їй і це маленьке поліське село, і річка Турія, через яку не раз переправлялася човном. «Ставище вказане як місце, де народився мій син, — пише жінка, — який, буваючи там, каже: «Я не знаю, який є рай. Але якщо він справді десь є, то має бути таким, як тут — де бабина хата…» (мається на увазі оселя свекрухи Раїси Панасюк. — Авт.).
Після таких слів хочеться знову їхати у якесь поліське село, аби розповісти і про людей, які там живуть, незважаючи на всі проблеми, і про природу, частинкою якої вже стали. У когось вони теж асоціюються із раєм на землі, де серцю наймиліше… Але найперше ми маємо захистити цей рай від віроломного ворога.
Читайте також: «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Путін не перекреслить мій народ!».
