Дитина, вирвана з пекла війни: «Мамо, тут тихо!». Колонка Василя УЛІЦЬКОГО
Дуже швидко після того, як чуєш перші звуки потужних пострілів, починаєш реагувати на кожен звук, схожий на них. Від усвідомлення того, що твоїх дітей бомблять балістичними та крилатими ракетами, закипає мозок
У перший день війни нас зраненька розбудила гучна сирена та пожежна сигналізація. У другий — потужний постріл, від якого задрижали шибки. Це стріляли наші захисники, які лупили в бік ворога. Фактично одразу звуки артилерійських пострілів стали звичним фоном, адже наша київська квартира розташована в районі неподалік Бучі, Ірпеня та Гостомеля, про які усі вже чули і де фактично одразу ж почались напружені бої.
«Ну як там у Києві?» — запитують схвильовані родичі та друзі, які часто телефонують. Це важко передати словами. Уявіть, відповідаю, що на іншому кінці вашого населеного пункту вночі був бій і зараз там спалена техніка і вибиті кулями шибки. У сусідньому селі за кілька кілометрів ідуть запеклі бої, наші військові палять російські колони. Доїхати до райцентру неможливо, бо підірвали міст. Через одну вулицю від вашої стоїть наша артилерія і розстрілює ворога. Вибратись звідси можна тільки, якщо пішки через ліс дістатись до сусіднього села, де ще є транспорт… Отака десь атмосфера.
Ви кожен день бачите переляканих і заплаканих дітей, які відмовляються знімати навіть верхній одяг, коли лягають спати. Або виходити із укриття: «Може, ще трішки посидимо». Ясно, що в такому випадку усі думки та зусилля спрямовані тільки на те, аби їх вивезти у спокійніше місце. Тим паче, що все більше новин про те, що росіяни луплять по житлових будинках.
Тим часом ті кільканадцять родин, які залишились у домі, починають обживати підвал. Люди самоорганізувались, перезнайомились між собою та з тероборонівцями, активно діляться інформацією і всім необхідним. Час від часу робимо рейди по поверхах будинку на сім під’їздів, чи нема нічого підозрілого. Але внутрішня напруга така, що тільки під вечір починаєш розуміти, що нічого не їв цілий день і треба щось перекусити. Вперше не хочеться кави.
Серце все ніяк не може прийняти нову реальність, хоч давно розумів її невідворотність і тисячі разів повторював, що Росія нас просто так не відпустить. І не зупиниться ні перед чим, щоб, як рашисти самі кажуть, «остаточно вирішити українське питання». Як колись Гітлер — єврейське.
Наша редакція перейшла на цілодобовий графік роботи, щоб розмістити на сайті максимальну кількість інформації та новин. Долучають до роботи в перервах між частими «повітряними тривогами» та новими побутовими клопотами — розставити правильно ліжка, щоб стояли між несучими стінами, вистояти чергу, щоб докупити необхідні ліки чи продукти.
А серце все ніяк не може прийняти нову реальність, хоч давно розумів її невідворотність і тисячі разів повторював, що Росія нас просто так не відпустить. І не зупиниться ні перед чим, щоб, як рашисти самі кажуть, «остаточно вирішити українське питання». Як колись Гітлер — єврейське.
…Боляче дивитись, як схвильована дружина замість налити суп у тарілку наливає його у горнятко й сама дивується своїй неуважності. Зрозуміло, що жити довго в такій атмосфері не можна, це не минеться просто так для дитячої психіки, та й для дорослої. Здається, починаєш не з теорії розуміти, що таке посттравматичний синдром. Лиш третій день війни, а відчуття, що минуло кілька місяців. На жаль, нема власного транспорту, і тому не можна просто сісти і вивезти дітей. Але на третій день вдається відправити двох доньок попуткою — із далеким родичем, який працює водієм фури. В цей день вперше змогли з дружиною хоч трохи видихнути з полегшенням. Йшли щасливі додому, навіть не звертаючи уваги на сирену, — головне, що діти в безпеці.
…Через 17 годин доньки благополучно дістались на Західну Україну. Коли дитина надіслала коротке повідомлення: «Мамо, тут тихо!» — на очах мимоволі виступила сльоза.
Читайте також у нас: «На межі Волинської і Рівненської областей чули вибухи! Що сталося?».
