«Тільки спробуйте сунутись...»
Волинські захисники: «Якщо білоруси підуть на нас зі зброєю, то на базар у Хмельницький їх більше ніхто не пустить…» (Фоторепортаж)
Наша журналістка разом із горохівськими волонтерами побувала у військовослужбовців 14-ї окремої механізованої бригади імені Князя Романа Великого. Їх, як вогню, окупанти боялися на Донбасі, відколи там почалася АТО. Тепер їхня пильність і готовність боронити Україну зосереджена на Білорусі. Хоча українські ЗМІ періодично інформують про те, що свідомі сябри не хочуть зганьбитися своєю підступністю щодо українців і всіма способами намагаються уникнути мобілізації, а начальник Генштабу Білорусі Віктор Гулевич начебто доповів керівництву, що не може закінчити формування батальйонних груп та подає у відставку, 1084 кілометри спільного кордону є загрозою для України, доки за ним бряжчить зброя ностальгуючого за радянською епохою самопроголошеного президента Білорусі Олександра Лукашенка
За 8 років волонтерства з’їздили не один бус
У дорогу вирушаємо о шостій ранку. Цього разу у волонтерському екіпажі — Руслан Брикайло з Холонева, Вадим Гриньох із Горохова й Анатолій Шеремета з Мар’янівки. Попри те, що чоловіки живуть у різних населених пунктах і громадах, їх міцно пов’язують теплі родинні стосунки й перевірена чоловіча дружба. Руслан і Вадим цими днями відправили своїх дружин і дітей у безпечне місце. Кажуть: «Так нам спокійніше! Як дамо москалям під зад, відразу ж заберемо найрідніших додому. А поки будемо воювати, нехай не заважають».
Щоб скоротати вечори в товаристві, друзі навіть заночовують в когось у хаті. В цьому теж бачать переваги: мають час поговорити про те, що встигли зробити протягом дня, й запланувати завтрашній. За сімейним комфортом, звісно, сумують, зате жартують: «Часник і цибулю їмо, скільки хочемо, й їхній запах нікому не заважає, шкарпетки перемо, коли маємо час, і нам так добре, не голені — то за це теж ніхто не сварить!». Словом, розмовляти з цими козаками мені було легко, а їхати — ніскілечки не страшно. Скажімо, Руслан Брикайло свою волонтерську дорогу продовжує ще з 2014-го року. До передової на Луганщині й Донеччині вже «з’їздив» свого буса й не шкодує іншого. Цього разу вирішили, що поїдуть на вантажному «Крайслері» Анатолія Шеремета. Дизпальне придбали за власний кошт, автівку завантажили на волонтерському складі в Горохові. Сюди з перших днів війни жителі чи не всіх сіл Горохівської територіальної громади везуть продукти й речі першої необхідності, ліцеї й гімназії — маскувальні сітки, містяни — теплий одяг, ковдри тощо.
Вантажі скеровує волонтер-легенда Горохівщини Віталій Гладун. Він, як і Руслан Брикайло та інші волонтери й атовці з Горохівської організації «Спілка учасників АТО «Щит», не перестають спілкуватися зі захисниками у всіх регіонах України, тому знають із перших вуст, що, де й кому потрібно. Завдяки жертовності аграріїв, підприємців, громад і звичайнісіньких пенсіонерів усе необхідне збирається швидко й доставляється до бійців.
«Щоб легше було будувати укріплення — привіз із дому свій тракторець»
Вони нас чекали. Міцно тиснули руки, зустрічали тепло, наче рідних, земляки з Горохівщини й військово-службовці з різних регіонів України, які в складі 14-ї ОМБР воюють із російським агресором уже роками. Першим до горохівчан мчить Тарас Сірко з Холонева. Цей чоловік-живчик вспів за лічені хвилини покерувати, хто з побратимів й куди мав занести маскувальні сітки, мішки, цвяхи й інший хазяйський реманент. Заодно вивантажував яблука й цигарки, мед, смаколики й консервацію. Поміж тим покликав «дока», щоб той відібрав частину потрібних медикаментів, і знайомив нас із бойовими побратимами.
Всі дякують місцевим мешканцям, яких чоловік зо двісті прийшло з лопатами й сокирами, щоб запропонувати свою допомогу у воєнний час, — тепер навряд чи ворожий танк проїде якоюсь польовою дорогою.
Хтось вправно орудував пилкою, інші варили чай та солдатську кашу. Кожен на позиції чітко знає своє завдання й робить його так старанно, як удома.
Анатолію Шереметі саме під час цієї поїздки судилося зустрітися зі своїм студентським товаришем Володимиром Волянюком. Навчалися разом колись у Горохівському коледжі ЛНАУ, а побачилися, тримаючи у руках автомат і привезений міношукач.
Наша зустріч запам’ятається щирістю й Михайлові Максим’юкові з Перемиля, що в Берестечківській територіальній громаді, Олександрові з Луцька, Іванові з Чернівців, і місцевому волонтерові Віталію. Молодий чоловік із гордістю розповідає, що серед воїнів він — свій із першого дня війни. Тоді армійцям вкрай не вистачало робочих рук, то Віталій приїхав до них своїм тракторцем. Бійці хвалять його: якщо треба щось полагодити, завести чи налаштувати — не чекає, поки попросять.
— Небезпека дуже близько від нас, — киває Віталій в бік Білорусі. Розказує зі стриманою чоловічою гіркотою, що білоруси й жителі українських прикордонних сіл ніколи не ворогували між собою.
— Вони ж через наше село завжди на базар до Хмельницького їздили. Як підуть на нас війною, а ми переможемо, хочу я бачити, хто їх сюдою вже пустить, — каже впевнено він, батько трьох дітей.
… Довго не затримуємося, далі їдемо з вантажем до тих, хто першим даватиме відсіч, якщо бацька Лукашенко таки впише себе в світову історію іудою.
«А сала стільки несли з усіх усюд, що попросили стриматися, аби те добро не пропало»
Андрія Горбаня із Холонева я не бачила вже п’ять років — відтоді, відколи пішов в АТО. В мирному житті служив у 9-й ДПРЧ ГУ ДСНС України у Волинській області, тож, співпрацюючи, спілкувалися частенько. Тепер поруч колишнього рятувальника, а нині командира взводу — його бойові побратими: односельчанин Леонід Чирук, жителі села Галичани Берестечківської територіальної громади Роман Курко й Ігор Мельничук, колишні мирні жителі з різних областей України, яких об’єднує бажання гідно захищати її.
Всі теж дякують місцевим мешканцям, яких чоловік зо двісті прийшло з лопатами й сокирами, щоб запропонувати свою допомогу у воєнний час, — тепер навряд чи ворожий танк проїде якоюсь польовою дорогою.
Сала, банок із консервацією дорослі й діти несли спершу стільки, що треба було ввічливо просити, аби стрималися, щоб те добро не пропало. Стараннями тамтешнього жіноцтва захисники тричі на день отримують гарячі страви.
«У яку потрапимо газету?» — цікавився Андрій із Лисичанська. Просив передати її через волонтерів. Усміхався, розповідаючи, як йому пощастило тричі бути на фото в луганському виданні «Новий путь». Відтак із тривогою розповів, що розмовляв по телефону з дружиною, яка залишилася в рідному місті й, повертаючись цими днями з роботи, ледве встигла сховатися в укриття під час чергового обстрілу.
Звідти родом й чотирилапий боєць Боцман. У нього, як і в людей, є своя життєва історія, про яку розпитала в Андрія Горбаня.
— Це вже другий наш Боцман. Перший вірно служив на Луганщині, й за те чи з ненависті до нас пса отруїли тамтешні сєпари. Згодом там до нас в окопи прибилося щеня, то ми й прихистили нового Боцмана. А ось Койот — місцевий. Дивно, та собаки подружилися відразу. Вони голосно сповіщають про чужих й дуже відчувають злих, — казав командир.
Нас пригостили полуничним соком і ще теплими пиріжками з лівером. За привезене Русланом, Вадимом і Анатолієм їм ще раз міцно потиснули руки. Усім вам, горохівчани, які жертвують гроші на потреби Збройних cил України, захисники передавали вітання й особливу вдячність. У ваших передачах найважливіше для них — домашнє тепло й родинне чекання.
— Повертаєтеся з перемогою додому! — попросила, прощаючись.
— Чекайте нас, і це станеться швидко, — почула у відповідь найзаповітнішу мрію кожного українця.
Леся ВЛАШИНЕЦЬ!
