Таким сьогодні є обличчя першої столиці України – це фото облетіло весь світ.
«Бомби падають на Харків і на …мою молодість»: щоденник заслуженої журналістки України
У це місто в студентські роки я їздила зі Львова на побачення до майбутнього чоловіка, котрий навчався у Харківському авіаційному інституті
«Можетє атвєчать на украінском язикє»
Так сталося, що Микола Зубчук із села Любче на Рожищенщині, закінчивши в 1964-му Переспівську школу, обрав саме цей виш (начитавшись про радянського вченого-теоретика з польським корінням Костянтина Ціолковського, який був одним із засновників ракетобудування, хотів, мабуть, бути ближче до цієї галузі). Нині — це Національний аерокосмічний університет імені М. Є. Жуковського «ХАІ». Його абревіатура, власне, не потребує розшифрування — це вже один із освітніх брендів зі світовим ім’ям. Микола, певно, приголомшив таким рішенням своїх батьків (це ж, мовляв, хоч картоплі можна було б завезти, якби вчився у Луцьку чи сусідньому Рівному, де модним на той час був водний інститут).
А у нього самого при вступі була проблема, оскільки екзамени потрібно було складати російською мовою. Не секрет, що в ту епоху саме ця мова превалювала у вишах Харкова. З математикою то ще простіше — формули є формули. Складніше було з хімією. Микола не раз згадував, як на іспиті з цього предмета почав говорити російською. Відповідь на питання знав, а от із перекладом термінів, які у школі вивчив українською, було труднувато. І хтозна, чи одержав би хорошу оцінку, якби не прийшла на виручку викладач. Вона, видно, відчула, що хлопець знає предмет, і, поспівчувавши, сказала: «Можетє атвєчать на украінском язикє». Потім, коли Микола вчився майже шість років, російська мова само собою його «затягла», оскільки була основною на заняттях в інституті та й у щоденному спілкуванні — однокурсники були в основному зі Сходу та Півдня України, де, на жаль, при тодішній ідеології свою рідну мову мало чули…
Мине три роки. Я закінчу ту ж Переспівську школу, зароблю два роки стажу у рожищенській районній газеті «Світло Жовтня» і стану студенткою факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Ось тоді ми не лише листувалися й зустрічалися під час канікул — Микола приїжджав до мене на побачення до міста Лева, а я — до нього у Харків. Тож у цьому місті залишилася часточка нашої любові. Кожного разу при зустрічі мій майбутній чоловік показував мені щось нове для мене у місті, яке йому полюбилося. В першу чергу це була площа Свободи — гордість харків’ян. Ясно, що тоді вона мала іншу назву — Дзержинського, яка збереглася аж до Незалежності України: в 1991 році майдан одержав ймення Свободи. Він — найбільший в Україні і один із найбільших — у Європі.
«Ми тут свята відзначали!»
Так склалося життя, що після студентських років, уже одружившись, ми з Миколою за його життя ні разу не побували в Харкові, не показали своїм дітям першу столицю України. Але назавжди в мене збереглося особливе ставлення до цього міста, де в 1975-му відкрили метро, де не лише будують танки та трактори, — воно славиться своїм театром опери та балету. А ще Харків — мегаполіс студентства: тут найбільше університетів — понад двадцять.
Площа Свободи не втратила з роками своєї величі, вона є гордістю містян. І 1 березня, коли на Харків полетіли ракети й одна з них поцілила в площу Свободи біля обласної держадміністрації, жителі міста влаштували мітинг у розбитому його центрі й звернулися до ворога: «Подивіться, росіяни! Центр міста! Ми тут відзначали свята! Стільки загиблих! Що ви робите?! Ідіть звідси, поки не пізно!..».
Мер Харкова закликає у своїх телезверненнях не вірити ніякій фейковій інформації з приводу того, що його команда може піти на якісь компромісні перемовини з ворогом.
До війни, по правді, я не задумувалася над тим, хто в Харкові мер. Тепер не те що прізвище його добре відоме — в обличчя впізнаю, коли він виходить в ефір й розповідає про ситуацію у місті. У Харкові — величезні руйнування. Старовинний Свято-Успенський собор не постраждав у Другу світову війну, а тепер став мішенню — міцні дзвони не витримали удару. Багато мешканців міста живуть в метрополітені, чимало з них залишилися без житла, їх розселяють по школах. І, як каже Ігор Терехов, «Харків став одною великою сім’єю… Місто не здається, місто переможе!». Він закликає у своїх телезверненнях не вірити ніякій фейковій інформації з приводу того, що його команда може піти на якісь компромісні перемовини з ворогом. Власне, це те, що так важливо почути тепер.
А найбільш оптимізму додає те, що в ці вкрай важкі дні, буквально під обстрілами, внаслідок яких умить може обірватися життя, люди думають про час, коли місто треба буде відбудовувати. Ось і в соцмережах привернув увагу пост Олександра Ярославського. Прізвище українського бізнесмена, колишнього співвласника УкрСиббанку, президента харківського ФК «Металіст» з 2005-го до 2012 року, президента групи DCH значилося у списку 322 громадян України, проти яких 1 листопада 2018-го були введені російські санкції. Так ось він сказав у своєму дописі, що продасть власну яхту 60-метрової довжини, виготовлену в Німеччині, й виручені кошти віддасть на відбудову Харкова. Мовляв, буде не до неї, коли настане час, що треба буде працювати й працювати, аби підняти країну з руїн.
... 6 березня Президент України Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння Харкову звання «Місто-герой України». Як наголосив Харківський міський голова Ігор Терехов, це почесне звання – загальна заслуга всіх харків’ян.
Катерина ЗУБЧУК, заслужена журналістка України.
Читайте також у нас: «Рідне місто не хоче знати футболіста: У Тимощука відберуть звання почесного громадянина Луцька».
