«Я цього ніколи не забуду. І не пробачу»: воєнний щоденник

Ми провели в облозі 10 днів. За 2 км від Макарова. В одній із найпекельніших точок України, яку весь цей час безжально шматують.

Без світла, тепла, води, зв’язку. Майже без новин.

 Вчора, коли ми психанули і просто під «Градами» через поле виїхали, я почала читати і дивитися новини, які знала лише на відсотків 10, — ​через СМСки рідних та радіо, яке інколи вдавалося послухати…

Точно як Лілу з «П’ятого елемента», я побачила всі жахи війни в одну мить, тільки не за кілька хвилин… Я 5 годин читала і дивилася, як знищують на попіл мою країну, місто моєї мрії Ірпінь, в якому щасливо жила 4 роки і де залишилося все моє життя…

За 10 днів блокади я дізналася більше, ніж за десятиліття, — ​про себе, про людей, про те, що насправді важливо, аби вижити. Розкажу. Комусь згодиться для себе, а хтось, можливо, хоч трохи відчує те, що ми переживаємо зараз, і нарешті закриє те кляте небо над нами… Бо, як бачимо, материнські крила і тіла виявились дуже крихкі і чомусь не затримують куль та снарядів, які летять у наших дітей… Попри несамовиту любов.

 У перший день війни ми встигли вивезти дитину і маму до батьків чоловіка — ​в маленьке мальовниче село між Бородянкою та Макаровим. На другий день ми змогли повернутися в Бучу за тваринами, вже під кулями. І, крім дитсадка, влаштували в селі зоопарк — ​з двома собаками, двома котами та папугою.

Третього дня завезли у Ворзельський пологовий соляру і продукти, бо там лишилось 6 породіль і вся команда, а весь пологовий на генераторі. Наступного дня, наскільки мені відомо, його захопили російські військові… Не знаю, наскільки це правда. Зв’язку із завідувачкою досі немає…

Як тільки ми повернулися, виявилися заблоковані з усіх виїздів: пішла російська техніка, почались обстріли. Довжину колон важко порахувати достовірно, але смертельний жахливий гул тривав півтори-дві години в укритті. І так було тричі.

Так-от що я дізналася в облозі.

Я дізналася, що якщо просто подивитися на колону з танків, то один з них розвернеться і вистрілить у тебе, як це було з трьома сусідами з нашої вулиці.

Я дізналася, що якщо намагатися відкрито вивезти дітей через російські війська, ти перетворишся на фарш, як це було з родиною із сусіднього села.

Я дізналася, що якщо дивитися 5 годин поспіль на свічку в холодному сирому укритті, то можна зупинити крик жаху та ярості і зберегти стійкість, але все одно захворієш.

Я дізналася, як із памперсів, бережливо залишених бабусею після молодшого онука, зробити собі прокладки.

Я не дізналася тільки одного: що відповідати дитині, яка кожен день у підвалі невпинно запитує: «Мамо, чого хочуть від нас танки?» 

Я дізналася, що між запуском і приземленням «Градів» — ​від 6 до 14 секунд (залежно від відстані) й іноді, якщо дуже постаратися, можна встигнути сходити в туалет, поки вони летять.

Я дізналася, що справжнє світломаскування — ​це не просто вимкнути світло скрізь, а це навчитися наливати воду дитині в повній темряві і по звуку визначати, наскільки чашка повна.

Я дізналася, як зробити свічку з решток парафіну та промасленого паперу і що церковні звичайні свічки згорають всього за 25 хвилин.

Я дізналася, як в одній воді помити дитину, себе, чоловіка, попрати білизну, вимити підлогу і змити в унітазі.

Я дізналася, як в одній воді помити дитину, себе, чоловіка, попрати білизну, вимити підлогу і змити в унітазі.

Я дізналася, як закріпити телефон на люстрі, аби в секунди, коли з’явиться мережа, дорогоцінне СМС про зміну дислокації російських загарбників таки відправилось кому треба.

Я дізналася, як в укритті придумати гру, яка піднімає бойовий дух не лише дитині, а й усім дорослим.

Я дізналася, як говорити з дитиною про війну так, щоб вона залишалася стабільною: їла, спала і була переконана, що здатна самостійно знищити 50 танків.

Я дізналася, як це: робити вибір між тим, щоб залишити батьків у небезпеці самих, бо там їхній дім і вони не готові його залишати, — ​і вивезти дитину з цієї небезпеки, бо її життя попереду.

Як бачите, отримала багато дуже «цінних» знань для ХХІ сторіччя. Я і справді їх ніколи не забуду. І не пробачу.

Я не дізналася тільки одного: що відповідати дитині, яка кожен день у підвалі невпинно запитує: «Мамо, чого хочуть від нас танки?». Я не знаю, правда.

Я зроблю цей допис російською і англійською. Окремо.

Бо він вийшов довгим і я не знаю, як викреслити щось із цього досвіду.

Якщо це допоможе наблизити нас до закриття неба чи зможе підтримати когось – ​поширте, будь ласка.

 Оксана ТУНИК.

Читайте також у нас: «Ціна свободи: У боях з орками загинула військова медик, мати 12 дітей (Фото)».