Інструктор з бойовим досвідом Тарас Літковець навчає різних варіантів поведінки в умовах форсмажору.
«Волиняни, що робити, якщо почули вибухи, а ви посеред дороги?»
У Луцьку розказують, як діяти в умовах війни
Вимушені переселенці, місцевий люд дуже цікавляться одноденними курсами, на яких розповідають про домедичну допомогу, поведінку під час обстрілу й навіть про те, як правильно ховати цінні речі. Наприклад, у Луцьку такі заняття проводять у різних місцях у вихідні й будні
Паніка й страх – найгірші помічники
Один із пунктів, де можна отримати інформацію й певні навики на випадок бойових дій, — Музей українського війська та військової техніки в обласному центрі. Щодня з 10–ї години інструктори розповідають, як давати собі раду, якщо війна розгортатиметься за найгіршим сценарієм.
На заняття, де побувала я, прийшло десять осіб. Більшість — чоловіки і юнаки, кілька жінок. Нас розмістили в кімнаті, наповненій речами радянських військових часів Другої світової війни. В якийсь момент вкотре в мене з’явилося відчуття роздвоєності: коли одночасно вбираєш нову інформацію й спостерігаєш за усім наче збоку. «Що робити, якщо почули вибухи, а ви посеред дороги? Одну–дві секунди маєте. Це багато. Лягаєте під бровку й накриваєте голову руками», — ставить питання і сам на них відповідає інструктор Тарас Літковець, військовий з бойовим досвідом і викладач вишу. Він розказує, що в укритті добре мати теплу куфайку (радянського зразка підійде) і надійне взуття, що найкраще мило — господарське 72%, бо дезінфікує й пере. Каже, що цінні речі, якщо бойові дії наближаються, найкраще закопати: покласти в целофан, відрізати верхівку 5–літрової пластикової пляшки й скласти туди, замотавши зверху скотчем. Якщо доведеться набирати воду з річки — кип’ятіть не менше 5 хвилин. Свою групу крові треба записати й мати при/ або на собі (напис, тату). Ніяких жартів на блокпостах, ніяких карт, компасів і біноклів! Посвідчення особи тримати зверху (щоб не нишпорити по кишенях — це підозріливо)… Настанови інструктора багатогранні й цінні, але тривожні, бо ж хапаєшся думкою за те, що хай би вони не знадобилися. Наче почувши це, інструктор наголошує: «Такі заняття допомагають опанувати себе. Паніка й страх — найгірші помічники, бо тратиться енергія, дорогоцінні секунди на чорт зна що, а не на прийняття рішення». Згодом санінструктор навчає нас, як правильно накладати джгут, перев’язувати рану й транспортувати постраждалого. Перевіряє, як засвоїли інформацію, і радить переглянути її ще в інтернеті та потренуватися вдома на рідних (і разом із ними). «Тренуйтеся! Уявімо, що поранений, наприклад, ваш сусід. Ви повинні швидко зорієнтуватися й надати домедичну допомогу, а далі зв’язатися з будь–яким знайомим лікарем», — говорить санінструктор і показує плакат на стіні з втратами Волині у ту ж таки Другу світову: серед військових, які відточили реакції, загиблих в рази менше, аніж серед цивільних.
«Хліб їли аж тоді, як покинули Харків»
Обіч мене накладають одне одному пов’язки симпатичні хлопці з дівчиною. Дізнаюся, що вони з Харкова. Евакуювалися на Волинь тиждень тому. Насті й Микиті по 20 літ, а Денису – 17. Дівчина з–під Балаклії, а хлопці – з Луганщини. Живуть у місцевому гуртожитку. Кажуть, курси ці дуже корисні. Денис зауважує, що в Луганській області звик до таких інструктажів ще з початку окупації 2014–го… Звісно, розпитую про те, як вони вибиралися з міста, яке жорстоко нищать російські орки. Розказують Настя та Денис:
– Раді, що вибралися звідти. Тут можна спокійно спати. Там постійно були вибухи. Ми навчилися їх розрізняти: від нас чи до нас, це «Гради» чи інше… Спочатку йде такий якийсь звук, який навіть важко описати. Наш будинок аж іноді хитало від вибухів… Не хотілося свій дім залишати… Тоді вже продукти стали закінчуватися, в магазинах нічого не було. Аптеки закриті… О 6–й ранку встаєш, вистоюєш чергу в АТБ, заходиш — а там нічого нема. Чипси, сухарики залишилися. Бабусі теж мусили їх купувати, бо іншого не було… Хліб їли аж тоді, як покинули Харків.
Молодь оцінює, що виїхали вони запізно, коли вибухи лунали щодня «24 на 7»: сподівалися, що все таки це минеться за кілька днів.
Війна — це взагалі страшно. Та гірше, коли хтось з близьких чи сусід отримує травму, а ти не знаєш, як допомогти.
Настя й Микита — віку мого середнього сина. Навіть розмовляють подібно — уривчастими фразами. І вони, й Денис мусили самостійно приймати рішення, коли й куди тікати від війни. Настіна сім’я мешкає під Балаклією на Харківщині. Дороги туди перекриті. Ворог не пускає гуманітарну допомогу й медиків. Денис каже, що з рідними в Новоайдарівському районі Луганщини зв’язку немає: «Передають, що там все погано».
Слухати мені їх, наших українських дітей, боляче, бо замість того, щоб вивчати обрані архітектуру, комп’ютерні науки та міжнародні відносини, вони страждають від російських злочинців і вчаться рятувати життя собі й іншим. Тож вбираю кожне їхнє слово, вирази облич, зосереджені й напівпохмурі прямі погляди і відсутність усмішок. Слухаю їх як журналістка і як мама з великою вірою, що з ними і з їхніми родинами, з нами все буде добре…
«Сподіваємося, що бойових дій тут не буде»
Загалом на ці заняття люди приходять щодня. Їх планують проводити до кінця війни. Інструктор Тарас Літковець ділиться, що уже побували тут вимушені переселенці з Ворзеля, Бучі, Ірпеня та Києва, приходять місцеві. Найчастіше питають: «Як вберегтися і коли закінчиться війна?». Буває, цікавляться, як ховати дороге хутро. (Тоді слухають про «хутряний» рулет, що легко поміститься у велику пластикову пляшку, яку можна закопати). Тарас Літковець — не простий інструктор: він — високоосвічений чоловік, виконувач обов’язків завкафедри історії, політології та національної безпеки ВНУ імені Лесі Українки. Тож розмова з ним обертається не тільки навколо теми «убезпечення себе»:
– Страшно слухати про важкі травми. Але іншого виходу нема. Ось ви, як готувалися до пологів, теж боялися! Проте давали собі раду. Як постане питання захисту себе й своєї сім’ї, все опанується. З власного воєнного досвіду скажу, що страшно перших кілька разів, як після вибухів земля під тобою підскакує, особливо вночі. Але потім звикається. (Є такі, що в навушниках музику слухають). Війна — це взагалі страшно. Та гірше, коли хтось з близьких чи сусід отримує травму, а ти не знаєш, як допомогти.
– Дуже позитивно, що конгрес США визначив, що путін — військовий злочинець! Наступний крок: росія — це держава–агресор. І тоді весь світ від неї відмовляється й мусить воювати ніби з фашистською Німеччиною, як у 1939–1945 роках. Тобто в світі вже формується антипутінська, антиросійська коаліція. Росіяни у відповідь будуть створювати якусь свою — з Китаєм, Північною Кореєю, Індією, Венесуелою, Білоруссю.., але не дай Бог, щоб взагалі до того дійшло.
– Якщо взяти аналоги з історії, то анексія Криму (2014 рік) — як анексія Судетської області фашистами у Чехії. Весь світ тоді це проковтнув, аби не було війни. Зараз йде подібне до вересня 1939 року, коли фашистська Німеччина напала на Польщу. Пів кроку залишилося до 1941–го, коли гітлер напав на Радянський Союз, а Японія — на американську базу… Головне, щоб світ зараз сконсолідувався проти майбутньої агресії, щоб, іншою мовою, встигла в нас створитися антигітлерівська коаліція ХХІ століття — щоб гітлерівський союз не сформувався. От зараз ми очікуємо нападу від Білорусі. Геть ситуація Німеччина–Японія в 1941 році: тримали 16 радянських дивізій на Сході, бо Японія може напасти. А японці чекають, займуть німці Москву чи не займуть. (Нарешті розвідник Зорге дізнався, що, поки Москву не візьмуть, не будуть нападати, після цього ті дивізії передислокували й німців відкинули) — почався наступ… Геть Білорусія, яка не хоче воювати, але її змушують: і Лукашенко не прагне воювати, і білоруський народ агресії не відчуває, але такий сусід сковує значні збройні сили.
– Слухаю ЗМІ окупанта: так, як росіяни визначили перелік «найбільш дружніх» до них областей (і наша Волинь туди не входить, як і весь Захід України та Вінниччина), то сподіваємося, що бойових дій тут не буде, але не виключаю, що можуть обстріляти, як кажуть, назло.
Читайте також у нас: «Його дід – військовий, батько – військовий, тесть – військовий, і двоє синів – військові!».
