«Мамо, обніми мене…» Колонка заслуженої журналістки України Катерини Зубчук
Перед очима стоїть ця картинка, що розчулила цими днями в тролейбусі: кароока дівчинка років шести підсовується з таким проханням ближче до матері. Після слів малої жінка поклала руку на її плечі, притиснула до себе — ніби пташка крилом, захистила, й тій, видно, стало спокійніше серед дорослих. Бо ж вони, звичайно ж, говорили про війну, про те, що і в Луцьку тривожно. Що казати про розбомблені міста, з яких люди, рятуючись, змушені виїжджати, — і в нас уже багато біженців…
Якось натрапила в інтернеті на такі слова невідомого автора: «Ніколи не шкодуйте слів, кроків, обіймів… Адже «сьогодні» таке швидкоплинне, а «завтра» – непередбачуване». За ними мені бачилося те, як важливо нам усім йти (їхати, летіти) до рідних людей, аби обійняти їх, сказати теплі слова – хоч і сотий, тисячний раз! Щоб дружина (чоловік) ще раз почули, як дорожить нею кохана людина, а син чи донька відчули, яку надійну опору мають в особі мами й тата. Старенькі ж батьки втішилися тим, що сини й дочки, онуки не забувають про них, хоч, може, й не завжди за життєвою суєтою навідуються, телефонують. Тепер ці слова набули особливого значення, бо «сьогодні» не просто швидкоплинне, а й для багатьох – уже тисяч наших співвітчизників! – стало останнім днем у житті. І вже нічого не вернути, не виправити, не договорити…
Ловлю себе на такій думці: саме тепер пошкодувала, що не пишу щоденник. Якби вела його, то у ньому були б всі ті емоції, переживання, що там казати – і страх, які не покидають нас ось уже місяць. І можна було б простежити, якими ми були, якими стали, чого навчилися, чим найбільш дорожимо, які проблеми, котрими донедавна переймалися, здаються ну геть несуттєвими на тлі того, що переживає нині народ України.
Але й без записів спробую пройтися подумки по перших днях, а згодом і тижнях кривавої війни. Коли в ніч з 22–го на 23–є лютого росія визнала самопроголошені «ЛНР» та «ДНР» і тут же не забарилася із введенням на їх територію військ, була боязнь, що путін захоче взяти територію Донбасу у повному обсязі. Бо це значило, що проллється багато крові, оскільки Україна так просто свою землю не віддасть. Про повномасштабне вторгнення ще не хотілося допускати й думки.
І ось світанок 24 лютого. Він назавжди запам’ятається мені голосом доньки. Вона першою прокинулася від вибухів, які пролунали, як згодом дізнаємося, на Луцькому аеродромі. Відкривши двері до мене в кімнату, сказала, тамуючи сльози, що почалася війна, бомблять…
Вона першою прокинулася від вибухів, які пролунали, як згодом дізнаємося, на Луцькому аеродромі. Відкривши двері до мене в кімнату, сказала, тамуючи сльози, що почалася війна, бомблять…
О 7–й годині ранку ми з вікна своєї кухні бачили, як у дворі будинку дехто із передбачливих сім’єю у повному зборі сідав у машину й відправлявся в спокійніше місце в Україні, а то й до кордону – на той час ще не оголосили, що не випускатимуть чоловіків віком від 18 до 60 років, і дехто з «патріотів» цим скористався.
Пригадую, коли того дня прийшла в редакцію, то ні з ким не могла говорити, оскільки була на грані сліз й боялася, що не втримаюся від них. Кажу як є: не за себе був страх — за молодих людей, дітей, котрі тільки починають жити…
Пам’ятні дні обурення людьми-зрадниками, з якими живеш в одному місті, ходиш одними вулицями. Адже з’ясується, що аеродром в обласному центрі здав під обстріл місцевий скрипаль – такий собі авіалюбитель, який не один рік вивчав нібито історію місцевої авіації, а насправді працював на ворога. Як і ті, хто за якусь тисячу–дві гривень наносили спеціальні позначки на дорогах, дахах будинків. Невже не здогадувалися, яке злочинне завдання виконують? Страшно було від того, що диверсанти — серед нас. І вже мимоволі згадувалося, що хтось винаймав квартиру по сусідству, а потім кудись зникав: чим він, вона «дихали»?
Буде біль за зруйнований Харків, Київ, за Маріуполь – місто–мученик, як назве його папа Римський Франциск. Буде відчуття провини навіть у людей такого поважного віку, як я, за те, що ми тут, де все таки спокійно, хоч і не обійшлося без жертв після другого обстрілу Луцького аеропорту. На допомогу прийдуть психологи, які скажуть: «Кожен раз, коли вам стане боляче й нахлине почуття провини: «Чому я не там?», повторюйте: «Я працюю! Це моя боротьба. Це мій рубіж оборони моєї Батьківщини…».
Повторюючи ці слова як мантру, знаходиш у них заспокоєння. А з цим заспокоєнням – з’являється бажання подивитися хоч в недалеке майбутнє. І я їду в своє Любче на Рожищенщині, аби подивитися, як цвітуть підсніжники, як пробилися із землі смарагдові листки тюльпанів. І сама собі кажу словами пісні Вакарчука, що «все буде добре». Ще, дай Бог, побачу у травні, як ці тюльпани зацвітуть, як потішить дивовижною красою улюблений бузок.
Катерина ЗУБЧУК.
Читайте також у нас: «55-річний українець без двох ніг пішов на фронт бити ворога».