Запізніле освідчення із пекла війни

Тося. Це він тільки так її називав. У цілому світі тільки він. Як її ім’я можна було зменшити до отого Тося, вона так і не зрозуміла, але для нього вона готова була бути Тосею.

— Андрюха? Ти?

— Я, — закашлявся, а може, зашарівся. — То як ви? Я можу чимось допомогти?

У голові одразу тисячі думок. Аж ноги підкосились і щось таке щемливе прокинулось всередині. Мати Божа, вона ж доросла жінка. Їй сорок, у неї двоє дітей. Звідки це? Так тільки в юності було. Років двадцять назад, коли він стояв поруч. І ось зараз! Смішно і сумно, і так хороше.

— Тось? Ти там? Я не можу довго розмовляти зараз. Тут таке коїться. Просто скажи, як ти?

— Ми живі. Ми в безпеці, наскільки це зараз можливо. Ти де?

— А я попереду планети з кулеметом. Усе. Радий був тебе чути, пізніше наберу.

Вона ходила увесь день сама не своя. Злилась на себе. Чому? Навіщо воскресли ті забуті почуття? Вона ж прекрасно бачила, що не цікавила його ніколи. Звідки ж це все?

— Можна тебе запитати? — почав увечері без передмови. — Я все не наважувався, але сьогодні… Сьогодні такий день був… Не можу розповісти, але ти мені скажи, аби я знав, бо тут усе можливо… Чому ти тоді… Скажи, ти справді кохала свого чоловіка? Ти щаслива з ним усі ці роки?

Олена завмерла зі слухавкою у руках. Спогади. Ні, то не спогади, вона знову те проживала.

Кохання з першого погляду. Та ну! Дурниці і вигадки романтиків. Як можна покохати людину, яку побачив вперше? П-ф-ф-ф. Смішно.

Олена була прагматиком і реалісткою. У свої двадцять мала чіткий план на майбутнє, поділений для зручності на п’ятирічки. Навчання, кар’єра. У тридцять — заміж. У тридцять три — перша дитина. Дівчинка. Євою назве. У тридцять шість у неї народиться хлопчик — Веніамін або Марк. Тут поки не визначилась. До п’ятдесяти матиме свій успішний бізнес. Вона буде власницею мережі аптек у столиці. Тут теж чистий прагматизм. Щоб не сталось і не відбулось, а ліки потрібні завжди і всім. Тому тільки аптеки.

Хто ж знав, що вона з першого ж погляду покохає колегу. Імені його ще не знала, але любила усім серцем. Собі не зізнавалась, але, просто зустрівши його у коридорі офісу, була щаслива. Вони познайомляться на корпоративі і стануть добрими друзями.

Він пригощатиме її власноруч приготовленими стравами, назви яких вона ніколи і не чула, а вона дзвінко сміятиметься і буде їсти навіть те, що їсти неможливо в принципі. І хвалитиме його талант і кохатиме до нестями.

Вони ніколи не зустрічались. Їй було досить просто бачити його, розмовляти. А він? Здається, він її не помічав. Сприймав як колегу, друга. Міг зателефонувати вночі і розповісти про фільм, який щойно переглянув. Але нічого більше. Просто друг.

Я ненавиджу свої весільні фото. Я плакала увесь день тоді. Казала, що від щастя.

— Ти знаєш? — продовжує він. — Я так тебе кохав. Не так, прости. Я так тебе кохаю. Я ж навіть одружуватись пробував, — сміється. — Добре, дітей не нажили. Вона пішла через рік, а я і не тримав. Схожа була на тебе. Така ж весела і чорнява, але не ти… Вона була не ти. А ти була з іншим. Господи, скільки ж разів я хотів тебе набрати. Тримав телефон у руках. Але ти ж заміжня. Напевне, і не згадаєш, хто я. Ти його кохала? Ти щаслива? Скільки у вас дітей?

— Двоє, — чужим, не своїм голосом озвалась Олена. — Ні. Ніколи. Я ніколи його не любила. Просто… Господи, чому ж так важко? Ти ж не звертав на мене уваги. У мене серце краялось. Я ж так тебе кохала, людоньки. Я на зло тобі сказала, що заміж виходжу. Ми ж із Павлом і не зустрічались. Він жартома заміж покликав, а я тоді у тебе запитала… Пам’ятаєш? Я запитала тоді, що мені робити. Аби ти прокинувся, аби зрозуміти, врешті, чи й потрібна тобі була. А ти сказав, що радий за мене і що ми з Павлом — прекрасна пара. Я ненавиджу свої весільні фото. Я плакала увесь день тоді. Казала, що від щастя. Посміхалась. Але він не був тобою. Ти… ти зараз де?

— У пеклі, Тосю. І точно знаю, що не повернусь живим.

Він тричі ще дзвонив. Про те, де був, ні слова. Вона ще встигла розповісти про розлучення і про те, що досі його кохає. А він — про те, що не наважувався. Скаже, що ніколи не міг подумати, що вона кудись подінеться із його життя. Розповість, що у двадцять п’ять усе життя було попереду… І про те, що існує ось така любов, він і не знав. Просив пробачити йому.

А потім буде тиша. Їй через кілька днів зателефонує його мама у сльозах і скаже, що його вже немає. Скаже, що він Герой і що кохав лиш Тосю. Завжди.

… Сьогодні вони удвох. Катерина Семенівна, мама Андрія, евакуювалась з–під Києва, дивом виживши. Їй не було куди податись, Олена ледь умовила, аби та приїхала до неї. За ці десять днів вони стали мов мама з донькою. Їм і розмовляти не потрібно. Сядуть, обіймуться і плачуть.

Анна КОРОЛЬОВА.

Читайте також у нас: «Ціна свободи: У боях з орками загинула військова медик, мати 12 дітей (Фото)».