«Їм ніколи нас не перемогти». Щоденник волонтерки Червоного Хреста

26 березня

Вчора у черзі я помітила дуже красиву усміхнену жінку років 40. Я запропонувала їй та її синам бутерброди, поки вони чекають на гарячий обід. Пані відмовилася і запитала, чи не холодно мені працювати. Справді, було трохи холодніше, ніж позавчора, а я стояла без пальта.

Я поцікавилася, звідки вони приїхали. Виявилося, що з Харкова, район Горизонт. Два тижні сиділи без води, газу, світла у підвалі. Потім перебралися поруч, де було бодай світло. З гуманітаркою у місті величезні проблеми: на тому тижні вона простояла майже чотири години, але отримала лише дві півлітрові пляшечки води. Жодних продуктів. А у наступній черзі не отримала взагалі нічого. «У нас закінчилися крупи, ну, і стало очевидно, що час їхати».

Ви розумієте? Вони просиділи чотири тижні у холодних підвалах, під обстрілами, майже без їжі і води. І, попри весь травматичний досвід, ця прекрасна харків'янка переживала, чи не холодно волонтерці, яка наливає їй чай і пропонує бутерброд із сиром.

Це. Це нас відрізняє. Цього їм ніколи не зрозуміти.

24 березня

Приїхав Маріуполь. Небагато, але маріупольців здебільшого видно. Темний одяг, дехто з жінок у хустці, жодної косметики. Мовчать, хтось час від часу питає, чи можна брати молоко. Я боюся, що коли зустрінуся з ними поглядом, розплачуся. Яке я маю право, якщо вони такі сильні.

Вразила одна жінка. Вона тримала на руках закутаного тер'єра, і той дрібно-дрібно тремтів. Знаєте, як тремтять крихітні собаки? Я навіть не запідозрила спочатку нічого: вона жваво розмовляла зі мною, попросила чаю, ми поговорили, де дістати тут корму. Наприкінці я спитала, звідки вони приїхали. Жінка якось дуже просто відповіла: «Маріуполь. Коли ми вирвалися, пес два дні ніяк не міг напитися. Пив і пив. Чоловік лишається там».

Я дуже хочу, аби з її чоловіком все було добре. Аби з нею все було добре. І її крихітний собака більше ніколи не боявся, що вода закінчиться.

18 березня

Сьогодні з нами працював волонтер із Чернігова. Вивіз дружину та доньку, тепер допомагає біженцям. Розповів, що в дім бабусі влучили, зв'язку з ними не було чотири дні. Снаряд пробив кухню й кімнату. Вікна і дзеркала розлетілися вщент, дивом ніхто не загинув. Бабуся сказала, що зі своєї землі не піде нікуди і протистоятиме окупантам до останнього. Ту частину житла позабивали фанерою та картоном і перебралися на іншу половину.

Мужній Чернігів. Сильна бабуся. Хай їм все вдасться.

17 березня

Сьогодні приїхав Мелітополь.

Вчителька звідти розповіла, як вони ходили на мітинги, а по них стріляли. Хлопцю, який мітингував поруч, прострелили ногу. Потім окупанти запитали організаторку про призначеного мера міста. Дівчина відповіла, що у нас в Україні не призначають, а обирають. Її викрали, вже кілька днів від неї жодної звістки.

Іншу біженку я запитала, як вона дісталася Львова, чи складна була дорога. Та заплакала. Сказала, що їхала зеленим коридором, і по них гатили. В неї тряслися руки, коли я давала їй простий бутерброд із сиром.

Ще одна, трохи за сорок, сама розповіла, що з Краматорська. Там лишився її син студент. Захищатиме місто. «Заборонив мені з ним панькатися і відправив у Львів». Хвилюється, вірить у ЗСУ.

Це геть інша географія, такої не вчать у школі. Ці міста лишаються цвяшками у серці. Маріуполь, Мелітополь, Краматорськ.

16 березня

Війна - це некрасиво. Це хворі, яким стає погано біля наметів або в наметах. Сумки, з яких пахне чимось дуже старим. Це мити намети після сотні людей, які провели там 5 годин. Це знервовані дорослі і шоковані діти. Часом - агресія, яку біженці просто не можуть стримати через стрес або особливість характеру. І так, це дуже, дуже брудно.

Сьогодні наприкінці зміни я мила намет, в якому десятки й десятки людей сиділи, їли, спали й смітили 5 годин поспіль. І, звісно, жодних провітрювань, бо тут тепло - майже така ж цінність, як їжа і вода.

Але навіть брудний намет, який тепер трішки менш брудний, - то крок до перемоги. Не романтичний, не красивий, не ідеальний крихітний крок до нашої спільної перемоги.

На своїй зміні у ЧХ я ніколи нічого не їм і не п'ю. Мені завжди соромно взяти бутерброд, який тоді не дістанеться харківській бабусі, що їхала дві доби у Львів, чи наляканому київському підлітку.

14 березня

Сьогодні приїхав Сєвєродонецьк. Безліч родин, величезний, буквально напханий до стелі потяг. Багато хто з біженців одразу казав: «Ми з Сєвєродонецька, вибачте, можна чаю?»

Але вразило не це. Вразило те, як сильно їм хочеться солодкого. Вони клали по три столові ложки цукру у невеликий стаканчик чаю. Питали про печиво. Просили один кексик. Майже кожен.

Ми їмо солодке, коли нам страшно. Якщо не знаємо, коли наступного разу буде їжа, тож потрібні калорії. Ми їмо солодке, бо хочемо повернутися у безпечний час дитинства, коли над головою не літали ракети.

У нас вистачить тут цукру на весь Сєвєродонецьк, на Маріуполь і на Херсон. Тільки приїжджайте, будь ласка.

11 березня

За півтора тижня волонтерства у Червоному Хресті я навчилася одразу впізнавати харківських та біженців з-під Києва. Вони часто перепитують, чи точно тут безпечно. Зупиняються, хапають тебе за плече і уточнюють, звідки цей звук. Виявляється, що то дзвін трамваю, шум потяга, але вони все одно ніби не до кінця вірять. Кияни можуть жартівливо перепитувати, чи доливаєте ви у каву віскі і в якому наметі найкращий борщ. Харків'яни, ірпінські, гостомельські не мають сил на жарти. Рідко перебирають місцем ночівлі. Іноді плачуть, коли ти просто приносиш їм кави. Часто притискають до себе котиків чи собак, але їхні документи згоріли чи зникли. Шукають рідних. У них майже завжди розряджені мобільні.

Мені постійно хочеться повторювати їм: ми з вами. Я дуже мало можу, але заходьте бодай зігрітися. Я принесу вам кави, навіть знайду вершків до неї. Ми зробимо все, аби було бодай трішечки не так страшно. Мені так шкода, так боляче за вас, але далі буде краще.

Ось, тут кава з вершками.

10 березня

На своїй зміні у ЧХ я ніколи нічого не їм і не п'ю. Мені завжди соромно взяти бутерброд, який тоді не дістанеться харківській бабусі, що їхала дві доби у Львів, чи наляканому київському підлітку. Не подумайте, їжі вдосталь, ми ніколи нікому не відмовляємо. Але мені просто завжди соромно, бо ж у мене все є.

Та вчора координаторка сказала очевидну штуку: ви маєте бути у теплі і ситі. Бо від цього залежить ваша ефективність, вміння чітко діяти і вчасно реагувати.

І наприкінці довгої холодної зміни я взяла собі тоненьку вафлю. Зовсім крихітну. І знаєте що? Ніхто не вмер, жодна харківська бабуся не лишилася голодною, жоден підліток не пішов ображеним. Ця вафелька - мій символ self-care.

Роблячи щось для інших, дбайте і про себе. Ви заслуговуєте на цю вафельку, чесно.

8 березня

Нам часто кажуть, що головна риса волонтера - вміння оперативно реагувати на ситуацію та імпровізувати. Сьогодні, наливаючи чай у наметі з їжею, побачила, як доріжкою біжить повз нас триколірна кішка. Така красива, блискуча і страшенно перелякана. Очевидно, що чиясь. Побігла за нею, зловила за кількадесят метрів. Та навіть не дряпалася, якось одразу заспокоїлася на руках. Як я, коли мені підсунути шматок дорблу і хороше пиво.

Віднесла у штаб, пофоткали. І що думаєте? Години через 4 знайшли господарів, і вони приїхали по неї.

Тому результат сьогодні дуже втішний: кілька тисяч стаканчиків чаю, одна щаслива кішка і один отриманий у подарунок дитячий малюнок, який я точно збережу.

Пам'ятайте: кожна врятована українська кішка - це крок до перемоги.

7 березня

Сьогодні вибудувала ієрархію молока. Найбільше діти люблять шоколадне. Охоче беруть бананове, трохи менше - bubble gum. Звичайне молоко - вже під строгим поглядом мами, мовляв, бери-бери, це корисно.

У наметі хлопчик років двох. Страшна істерика. Пити, їсти, яблуко, молоко - нічого не хоче. Навіть цукерка, що її дістала із запасів, не допомогла. Всіх врятував м'який жовтий вампір.

Повз іде старша жінка. Чіпляється за якусь шворку, голосно каже мені й собі: «Ото дурна баба, не вперше ж іду, тільки не вистачало до цієї війни ще тут впасти». Питаю, чим допомогти. Відповідає впевнено: «Та ні, нічим, я ото йду собі кофе взять».

6 березня

Підійшла молода дівчина, плаче. Питаю, як допомогти: чай, їжа, автобус на Польщу, ліки. Вона хитає головою. Розповідає, що рідні в Маріуполі, з ними вже добу немає зв'язку. Потім вибачається за сльози. Мовляв, скільки можна плакати. Чесно зізнаюся їй, що після змін сама плачу у ванній. Всім нам потрібна власна ванна кімната - поплакати.

Усміхається жвава дівчинка у рожевому, років 5ти. Дівчинку я знаю: вчора дала їй мілку, коли наливала каву у наметі з харчуванням. Я точно запам'ятаю шапку з вушками. Дівчинка російськомовна, але на мілку відповіла: «Дякую».

Опікуюся старшою пані, інженеркою з Харкова, що все життя пропрацювала в наукових інституціях. Каже, що минулого разу була у Львові, коли бахнув Чорнобиль. Зупинилися біля собору. Перед тим, як сісти в таксі, каже: «Боже, бережи Україну, хай хоч Львів не бомблять, він такий красивий».

Жінка із Харкова питає про притулки. Розповідаю і пропоную виїхати до польського кордону. Вона не може: всі паспорти згоріли, у будинок потрапив снаряд. Витягає пенсійне - єдиний документ, що лишився. Разом із ним випадає іконка Діви Марії, простий календарик.

Я не вірянка, але заради них готова повірити.

5 березня

Волонтерство у ЧХ - це не лише провести колону, посадити на автобуси, записати у список, чергувати біля наметів. А й, наприклад, мити баняки. Чи мили ви колись дуже жирні баняки на холоді без засобів для миття, на дорозі, біля цистерни з окропом, коли повз тебе проштовхуються десятки, сотні біженців?

Що я можу сказати? Моє єдине пальто тепер пахне бограчем, а на рукави краще не дивитися. Але і ці баняки - крихітний крок до перемоги.

Русские щи идут нахуй.

Тут все таке справжнє і таке живе. Ви всі, люди, такі прекрасні. Таких не здолати. Люблю.

4 березня

Вчора до нас підійшла жінка. Вона плакала так сильно, що я навіть злякалася. Розповідала крізь сльози, що виїжджала з Харкова потягом, а потяг в цей момент обстрілювали окупанти. Потяг із цивільними. Із купою дітей.

Інша цікавилася, чи варто їй лишитися на ніч на вокзалі, аби спробувати зранку все ж сісти на будь-який транспорт до кордону. На руках у неї був тримісячний син.

Потім підійшов батько і запитав, чи є якісь ліки, бо дитина не може заспокоїтися всі дві доби, які вони в дорозі. Я запитала, скільки років дитині. Виявилося, що 22 дні.

На мене лишили хлопчика, якому десять. Я спитала, що найважливіше він взяв із собою. Хлопчик відповів, що морську свинку. Їй 2.5 роки і її звати Вася.

Чоловік з Казахстану розповів, що довго працював і нарешті зміг відкрити у Харкові власну крамничку із солодощами. «Але тепер, напевне, від неї нічого не лишилося, так? Як думаєте, у Польщі мене візьмуть на роботу? Я просто хочу працювати, і все».

3 березня

Я садила на автобус бабусю, що плакала, бо від її будинку у Гостомелі не лишилося ніхуя.

Молоду маму із 5місячною дитиною, яку вона притискала до себе так міцно. Іншою рукою тримала крихітну валізку - навіть не знаю, що туди влізло. Це час розставляти пріоритети.

Маму з хлопчиком-підлітком, яка дуже хвилювалася за кота, що його вони по черзі несли в переносці. Чи точно пропустять цього кота? Як буде кіт на кордоні? «Ми нікуди без кота, будь ласка, уточніть», - просила вона.

Ми бачили батька, який хотів поїхати з дружиною, що ось-ось мала народити. І ми чесно сказали йому, що за кордон чоловіка його віку, дуже ймовірно, не випустять. Він просто стояв поруч, розгублено роззираючись: «Як же вона там без мене, вона ж невдовзі народить, ось-ось, це ж чужа країна, як вона сама?».

Ми бачили людей, які повторювали, що втратили все. І молоду дуже красиву пару, яка підійшла до мене (куртка Червоного хреста - ще той магніт) і сказала: «Ми чули, тут хтось лишає котів, їдучи за кордон. Ми прийшли забрати якогось котика, аби його любити».

Я бачила за ці дні стільки сліз і надії, скільки не бачила за всі 30 років. Мене обіймали геть незнайомі люди. І я обіймала у відповідь. Коли закінчився папір для списків, інші волонтери відірвали шматок картонного ящика, аби ми продовжували роботу.

Я десятки разів казала: «Щасливої дороги, легко вам дістатися», - і жодне слово не було формулою ввічливості.

Тут все таке справжнє і таке живе. Ви всі, люди, такі прекрасні. Таких не здолати.

Люблю.

27 лютого

Днями я бачила неймовірні приклади людяності. Людей, що стоять біля дороги з картонкою «Бутерброди і кава». Напис «Туалет і вода тут» на старенькому будиночку. Фото сотень, тисяч знайомих, які пішли в тероборону та ЗСУ, серед них - і мій батько. Жінок, що спускалися в бомбосховище, ніжно тримаючи у ковдрах своїх котиків. Безумовну відкритість і підтримку. Красиві обличчя, сяйливі очі, на диво спокійних дітей, які все розуміли. І жодного компромісу, жоден не сказав: «Вже ото віддали б, аби війна припинилися».

Їм ніколи нас не перемогти, ми просто з різних планет. І я сподіваюся, що наступні сто років після нашої перемоги блядські росіяни боятимуться казати, звідки вони. 

Богдана РОМАНЦОВА, редакторка видавничих проєктів у видавництві «Темпора», волонтерка Червоного Хреста.