«Ми були у підвалі, як влучила ракета. Жах, коли починає сипатися штукатурка, неможливо передати»

24 лютого, коли Наталія Песоцька збиралась заступити на свою зміну у Чернігівському центрі соціально-психологічної реабілітації, де працює вже понад 20 років, знайомий із Києва телефоном повідомив, що почалась війна. Наталія зізнається: розумом усвідомлювала усю небезпеку, але серце відмовлялось її сприймати.

 «Я швиденько поскладала, що могла, вдягнула своїх двох дітей. Ми сіли в маршрутку. На вулицях були затори. Дорогою рухалися колони військових машин. Ми навіть не змогли доїхати дві зупинки. Я міцно вхопила дітей за руки, і ми побігли до моєї рідної сестри, там я залишила їх, а сама бігцем на роботу», — ​пригадує пані Наталія. Коли її зміна закінчилася, транспорт уже не працював. Ночувати довелось у сестри.

Я кричала молитву Божій Матері, «Отче наш», а діти повторювали за мною. Вдарило по тій стіні, де нас не було. Там, де сиділи дітки, стіна залишилась неушкодженою...

Вранці 1 березня знову вийшла на роботу. Тоді вона навіть не здогадувалася, що наступні 20 днів проведе на ногах, рятуючи не лише своїх дітей, а й 30 вихованців реабілітаційного центру. Наймолодшому з них — ​три з половиною роки. Ці діти, каже Наталія, за своє коротке життя побачили чимало горя, тому тепер більш стримані і згуртовані. Дехто з них не знає своїх батьків, дехто початок життя провів у жахливих умовах.

«Щойно ми чули гул сирени, відразу сходили вниз, у підвальне приміщення, де зберігаємо моркву, буряки… Але у нас є маленькі дітки, і за ніч по кілька разів їх підняти, вдягти та знести у підвал було дуже важко. За три доби ми так набігались, що сил уже не було. Тому просто знесли в підвал матраци з ліжок і постіль», — ​розповідає вихователька.

Найстрашніше почалося, коли російські бомби влучили просто у реабілітаційний центр. «Ми саме сиділи у підвалі… Цей жах, коли зверху починає сипатися штукатурка, неможливо передати… Я тоді думала, аби лиш на нас не впали труби, які зверху в підвалі, обмотані скловатою. Бо як тоді витягти дітей? Я кричала молитву Божій Матері, «Отче наш», а діти повторювали за мною.

«У церкві ми були 11 днів. Туди йшли з дітьми між обстрілами. Нам дали приміщення у 16 квадратних метрів. На п’яти двоярусних ліжках діти спали по двоє, валетом. Старші — просто на підлозі, яку встелили матрацами. Зв’язку не було», — ​пригадує Наталія Песоцька.

 Коли авіаударами зруйнували місцеву електростанцію та водогін, усі залишилися без тепла, світла і води. З дітьми, які страждають на енурез, це виявилося непростим випробуванням. Малечу неможливо було ні помити, ні вчасно виводити в туалет. Вологі серветки швидко закінчились. Годували дітей небайдужі люди та волонтери. Двічі на день приносили супи. За можливості несли їм в укриття ще й яблука та печиво.

«Біля воріт церкви окупанти поставили танк і гатили з нього через наші голови. Летіли снаряди, осколки. Чоловік вранці вийшов з укриття храму, і йому осколком розсікло ногу. Ми розуміли, що й тут небезпечно», — ​каже вихователька центру. Вона згадує: «Дні здавались нескінченними. Дев’ятирічний Віталик прочитав дві книжки. Решта дітей слухали казки, розповіді про святих, займались розмальовками і молились. Усі тулились одне до одного. Тут сповідались і прийняли причастя».

Порятунок принесли двоє військових. На збори відвели 15 хвилин. Вивозили шкільними автобусами. Обіцяного гуманітарного коридору вороги не дали… «З вихователів я виїжджала одна. Мої діти і чоловік теж були зі мною. Знаю, що на тому місці, яке ми покинули, вже немає нічого…» — ​сумно каже Наталія.

Віталик прочитав дві книжки. Решта дітей слухали казки, розповіді про святих, займались розмальовками і молились. Усі тулились одне до одного. Тут сповідались і прийняли причастя.

З Чернігова до Києва автобуси з дітьми дістались приблизно за 9 годин. Об’їзними шляхами, через поля і зруйновані території. Водії не робили жодної зупинки, аби не потрапити під обстріл.

На Київському вокзалі дітей із вихователькою зустріли волонтери. Коли запитали, чи згодні їхати на Франківщину потягом, який відходить за 15 хвилин, усі закричали одностайно: «Їдемо!».

«Найважче мені було навіть не в підвалі, а коли сідали у потяг, бо я боялась загубити дітей. На вокзалі ми забули деякі речі: все було дуже швидко, діти лише почали щось їсти. Ми взяли їх за ручки, постійно перераховували, чи всі на місці… Вже дорогою нам телефонували з Прикарпаття. Нас чекали. Як нам тут? Дуже добре. Ми почуваємось як удома. Низький уклін директору санаторію, усім працівницям», — ​дякує вихователька.

Вона зізнається: лише тепер помітила, що не чує на одне вухо. Чи то застудила, чи втратила слух після вибухів? Тут уперше змогла переодягнутись, бо приїхала в робочому халаті, в якому заступала на зміну 1 березня…

Ночами ще доводиться заспокоювати дітей, бо після пережитого не всім вдається спокійно заснути. Тепер, запевняє пані Песоцька, всі вони — ​одна велика родина. А повертатися цій родині — ​нікуди. Багатоповерхівка в Чернігові, де Наталія жила з чоловіком і дітьми, зруйнована. Обстрілами знищено і Чернігівський реабілітаційний центр, який був домівкою для 30 вихованців, позбавлених батьківського піклування.

Ірина ДРУЖУК, ukrinform.ua.

Читайте також у нас: «Біатлоніст Дмитро ПІДРУЧНИЙ: «Мартен і Сімон Фуркади, йдіть нах#й»».