Лучанка розповідає, що мітинг в Осаці проти війни в Україні викликав велику увагу в місцевих ЗМІ та громадськості.
Переселенців з Волині готові приймати навіть у Японії!
Так є, що чимало наших краян переважно з маленькими дітьми з початку війни подалися за кордон. Ми розпитали в окремих з них, як вони облаштовуються, чим займаються й чого прагнуть? Крім того, поспілкувалися із тими, хто виїхав з нашого краю задовго до війни, а нині активно допомагає землякам
«Ми жили, як королі»
Поки частина українців евакуюється із зони бойових дій сюди, на Захід України (на Волині це число щодня збільшується, нині це понад 30 тисяч), місцеві, налякані вибухами на аеродромі й регулярними повідомленнями «Йдіть в укриття», наважуються на закордон. Хтось — до знайомих, інші — навмання. Деякі оселяються неподалік рідного краю, у найближчих польських містечках, а частина їде далі, в Німеччину, Італію й деінде. Про їхнє життя, зокрема, дає уявлення фейсбук–група «Українці в Польщі», а ще особисті історії знайомих і друзів. Наприклад, мої — 46 та 33-річні жінки, які мешкають тепер на польській землі, і 67–літня переселенка з Донеччини, що разом із чоловіком ще в 2014–му утекли від війни на Волинь, тепер терміново переїхали до дітей в Німеччину.
Із соцмережі, де наші жінки діляться своїми проблемами, хай на гостинному, але все ж чужозем’ї, зрозуміло, що усіх проблем волонтери вирішити не можуть, бо біженців надто багато. Деякі скаржаться, що не в змозі знайти житло, інші розпитують у своїх же, як влаштувати дитину в школу, є чимало таких, що бідкаються через величезні черги на оформлення ідентифікаційного коду, необхідного для допомоги. Ті з лучанок, з якими я спілкувалася, найбільшим «мінусом» життя в Польщі називають відірваність від рідного дому й країни.
46-річна Анастасія виїхала з мамою й сином. У Лодзі їх поселили в гуртожитку, забезпечили усім необхідним. Харчуються власним коштом. Економлять. Однак на матеріальну допомогу подавати документи не хочуть: вірять, що Перемога не за горами, тож вони там не надовго. Син Олег навчається дистанційно: у Польщі він виконує усі завдання, які задають вчителі його рідної луцької школи. Сама Анастасія є волонтером: сортує допомогу в Україну. Однак, каже, тут важко знайти постійну роботу, щоб заробляти на життя, хіба що на 10—12-годинний робочий день. Про гостинність поляків розповідає з великою вдячністю, але відчуває дискомфорт через мовний бар’єр: усе розуміє, але відповісти може лиш українською. Каже, зараз переоцінює життя до війни: «Ви розумієте, ми ж жили, як королі! І на щось нарікали, а в нас насправді було все супер. Я так вірю, надіюсь і молюсь, що війна скоро закінчиться. Найріднішого для мене в світі немає, як Україна і наш Луцьк. Знаєте, за усе життя своє стільки не молилась, як зараз!».
Інша наша землячка, яка теж виїхала із сином–школярем, ділиться, що найважче далося рішення залишити країну. Були нервування й сльози, однак мусила опанувати себе: «Просто не треба давати собі довго думати, бо на душі стає ще гірше. Потрібно вірити. Нагадувати, що обов’язково вернешся! У Польщі є великий «плюс»: дуже спокійно й не виють сирени». Ця жінка уже влаштувала свого сина в тамтешню школу, тож незабаром вчитиметься за іноземною освітньою програмою. (Деякі вчителі, мушу сказати, вимагають, щоб луцькі діти навіть за кордоном в міру можливостей долучалися до дистанційного навчання в рідній школі. Однак, коли перепитала про це у знайомої вчительки, вона повідомила, що ніяких таких настанов з управління освіти не було).
Я багато плачу через ті жахіття, але вірю в нашу армію, в людей… Дуже чекаю часу, коли можна буде приїхати додому! Нам тут дуже співчувають, допомагають німці, а є такі, що й плачуть разом із нами.
Ще одна вимушена переселенка за кордоном 67–літня Катерина зараз мешкає в одному з німецьких містечок. Її пам’ять зберігає звуки вибухів 7–річної давнини на Донеччині, коли росія напала на Схід України, а тепер ще й поповнилася луцькими… Оскільки поїхала з чоловіком до дітей, які добре знають мову, у побуті їм дуже комфортно. Катерина ділиться, що зараз допомагає волонтерам і дуже уважно стежить за українськими новинами, особливо волинськими: «Я багато плачу через ті жахіття, але вірю в нашу армію, в людей… Дуже чекаю часу, коли можна буде приїхати додому! Нам тут дуже співчувають, допомагають німці, а є такі, що й плачуть разом із нами».
«Щоранку тут, від Осаки до Варшави та Берліна, ми звіряємо новини з рідних міст»
Дочка пані Катерини Олена переїхала до Німеччини майже одразу після того, як з трьома дітьми й чоловіком утекла від окупантів з рідної Донеччини. Зараз вона регулярно збирає й передає в Україну гуманітарну допомогу. Каже ось що: «Я дуже співчуваю нашому народу, роблю все, що можу, бо добре знаю, як це — коли навколо вибухає й ти з мінімумом речей залишаєш все, що мав. У 2014 році в Німеччині таку допомогу, як тепер (виплати, спеціальний статус, поселення) не надавали, бо ж ніби не було в Україні війни… Зараз при повномасштабному вторгненні росії усе це є, німці допомагають дуже охоче. Думаю, вони пам’ятають жорстокий урок Другої світової війни».
Саме тому, що є українкою, готова приймати земляків на далеких заморських островах й уродженка Луцька Світлана Ташіро. Жінка мешкає в японській Осаці уже 20 років. Вона та її друзі із Сум, Дніпра, Запоріжжя передали Посольству України в Японії усі необхідні контакти, за якими чекають вимушених переселенців з Батьківщини. Запевняє, що усім, хто зважиться на таку далеку дорогу, буде добре в цій країні. Світлана каже, що японці дуже підтримують нашу державу, резервують місця для проживання і активно передають гуманітарну допомогу: «Ми в Осаці вже готові приймати наших! По телевізору показували, що деякі знайомі й родичі місцевих уже приїхали в інші міста. Взагалі телебачення Японії багато уваги приділяє новинам про війну в Україні! …Коли ж ми, українці і деякі японці, вийшли на демонстрацію проти дій російських окупантів, то чи не в кожного з нас брали інтерв’ю, записували телефони й потім запрошували на телебачення! Не знаю, чи де ще в якій країні так висвітлюють війну в Україні, як в Японії…. Ми, українки, щоранку звіряємо разом новини зі своїх міст — Сум, Дніпра, Запоріжжя, а ще ж у нас є родини по всій Україні: у мене, наприклад, рідний брат мешкає в Луцьку, є рідні у Львові й Херсоні. Ми всі дуже вболіваємо за всіх вас й кожного дня молимося!».
Світлана розповідає, що керівник лише однієї японської компанії Мікітані Хіроші сан, порадившись із сім’єю, переказав Україні 10 мільйонів доларів, виділяє кошти уряд, а крім того, з 25 лютого 15 тисяч японців зібрали 40 млн йєн. Вона каже: «Ви всі наші герої! Бережіть себе!».
Олена КАЛЕНЮК.
Читайте також у нас: «Горохівський фермер зомлів, коли почув про смерть сина-воїна, який… ще почавить москалів! (Відео)».
