У 85 років волинянин погодився офіційно… одружитися!

Жінку мав, але стосунків не узаконював

Марія та Григорій сім літ проживають під одним дахом. І все у них склалося у стосунках, незважаючи на різницю у віці: господарюють собі потихеньку, один одного з пів слова розуміють. От лише про реєстрацію шлюбу чоловік і слухати ніколи не хотів. Без штампу у паспорті Григорію Прокоповичу вдалося прожити 47 літ із попередньою співмешканкою. Коли ж її не стало, а доля звела із Марією, залишався й далі при своїй холостяцькій думці. Мовляв, формальності оті нікому не потрібні. Марія ж так не вважала і так підлаштувала ситуацію, що її суджений здався, можна сказати, без бою.

Аби почути всю цю історію з перших вуст, напередодні урочистої церемонії завітала до Марії та Григорія в гості. Жінки вдома не застала.

— Сусіди закололи кабанчика — Марію попросили допомогти. А вона, як та мати Тереза, — всьому селу помагає, — розповідає чоловік, запросивши до хати. — Вчора поїхала в Луцьк на базар з молочним, то ще й сусідці двоє півнів продала. Вона в мене все вміє, все знає. Вишивок — он скільки! А готує їсти, то аж занадто всього. Щосуботи — пироги в хаті, тортів понапікає, страв різних наготує. І тільки ходить за мною: «Йди їсти та йди їсти»...

Жартівливої вдачі чоловік родом із Полтавщини. В Губин на роботу приїхав свого часу за направленням, закінчивши лісничий технікум. Тут хлопець і зійшовся зі старшою на кілька літ жінкою Катериною, у якої квартирував. Двійко її дітей прийняв за своїх. Коли жінка померла, зостався сам. Хазяйнував, як міг, і навіть корови не продавав. А через 7 літ зустрівся з Марією.

— В одного з господарів я мотики час від часу гострив, коси клепав. А Марія з жінками саме приїхала (вона з села Лище, що неподалік Луцька) на прополку саджанців. Отоді ми й приглянулись одне одному. В мене жінки нема, в неї чоловік також помер. Троє її дітей вже свої сім’ї мають… «Тож чого нам самим бути?» — подумали. Отак і зійшлися.

А з Марією «подумаю» вже не спрацювало

Вислухавши передісторію спільного життя, й про основну ціль свого приїзду нагадую, допитуючись:

– Знаю, що подали заяву до рацсу. Вперше за життя. Як наважилися?

– Ой той інтернет сільський… Все донесуть! — дивується Прокопович. — Хіба я знав про ту змову? Ото сусід мій — Павлович — зрадник. Я йому так і казав. Він усе знав і мовчав. Тихенько завіз нас із Марією якогось дня на базар в Локачі. Потім сказав, що ще в одне місце треба поїхати. Я й не поняв, що то загс. Стою. Жду. Думаю, Марія якісь там документи виробляє. Аж чую вона каже: «Ми хочемо розписатися». Мені як хтось дихання перекрив. Я ж нічого не знав. А дівчата одразу й питають: «То що, Прокопович, згідні?». Я ще захищався, скільки міг. Кажу: «Подумаю». Але то вже не спрацювало. Марія наполягала на своєму. Одним словом, мене женили...

За розмовою й господині дочекалися.

— Отак і незчувся, як Марія мене повністю прибрала до рук. Всьо! Вже мене записала і розписала, — Григорій Прокопович знай про своє. Говорить, нібито нарікаючи, а в очах — радість… Ну що тут скажеш? Доля!

— Ми ж заяву подали за тиждень до війни, — каже Марія Іванівна. — Потім, як таке сталося в країні, думали, що, може, не працює загс, тож нас не розпишуть. А тут вже й термін підганяє… Стали дзвонити, питати дівчат. Сказали, щоб ми приїжджали.

— А чи змінилося щось у вашому житті від штампу в паспорті? — звертаюсь до подружжя.

— У мене — нічого. Яким я був, таким і останусь. Хіба тільки те, що був нареченим, напевно, одним на всю Україну, який женився у таких літах, — усміхається чоловік. — То Марії так важливо, щоб все було по закону.

— О, за своїм Грицьком я тільки світу побачила, — говорить жінка. — Бо ж раніше жила з пияком. Всю роботу і дітей на собі 42 роки тягнула. А Грицько мій — працьовитий. Він розуміється і на бджільництві, й садівництві — біля того всього любить позаглядати. На свої літа — жвавий. На сам верх дерева — чи то вишня, чи черешня — вилізе, пообриває все до ягідки. Мені тільки ставай і давай лад готовому.

— Отак і незчувся, як Марія мене повністю прибрала до рук. Всьо! Вже мене записала і розписала, — Григорій Прокопович знай про своє.

Говорить, нібито нарікаючи, а в очах — радість… Ну що тут скажеш? Доля!

Цю пам’ятну подію у своєму житті подружжя відзначило, як і годиться. Марія наготувала смаколиків. Покликали сусідів. Павлович (той самий зрадник) прийшов. Гості жартували, вітали «молодят», гукали «Гірко!» Прожити при здоров’ї та в злагоді до ста літ і більше бажали.

Людмила МЕЛЬНИЧУК.

Читайте також у нас: «Олена Зеленська: «Як і кожна жінка, я боюся за свого чоловіка» (Відео)​».

Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.