Сім’ї сестер-волинянок, які мешкають в італійському містечку Сперлонга.
«В Італії на будинках, в яких живуть мої доньки, тепер — жовто-блакитний і червоно-чорний прапори»
Так волинянки Олена й Світлана, котрі стали на Апеннінах синьйорами, у перші ж дні повномасштабного вторгнення росії в Україну висловилися на підтримку своєї Батьківщини. А згодом разом вони із такими ж українками, до яких долучилися й місцеві мешканці курортного міста Сперлонга, організували збір допомоги співвітчизникам, що опинилися в зоні бойових дій
«Волинські дівчата стали італійськими синьйорами»
Цю історію я почула від їхньої матері Людмили Євтушик, яка живе у Сереховичах на Старовижівщині. Власне, героїні нашої публікації «Волинські дівчата стали італійськими синьйорами», яка сім років тому була надрукована у «Волині» в добірці «Любить! Не любить» (жінка ж і проклала для доньок шлях в Італію, першою поїхавши на заробітки на початку непростих 2000–х років). Звичайно, в мене була думка зустрітися і з тими італійськими синьйорами, які реєстрували міжнародний шлюб на Апеннінах, а вінчалися на рідній Волині, з їхніми сім’ями, коли приїдуть у Сереховичі погостювати. На жаль, це не збулося. І все ж розповісти ще раз про італійських синьйор, яких на Волині знають як Заславських, привід дала війна…
Минулого тижня я зателефонувала Людмилі Іванівні, ніби інтуїтивно відчувши, що треба зробити дзвінок. А моє запитання: «Як там ваші дівчата?» — жінка ніби чекала, бо, як виявилося, «багато що є розповісти»…
«До посольства росії поліція не допустила. І тоді Олена почала приклеювати свої плакати вздовж вулиці»
Вранці 24 лютого, як тільки стало відомо, що росія вторглася в Україну й бомбить міста, Олена (старша дочка Людмили Євтушик) поїхала в магазин і купила жовту, блакитну, а також червону й чорну тканину й пошила три прапори. На будинку, в якому живе вона із сім’єю, повісила жовто–блакитний стяг, а там, де родина молодшої сестри Світлани, — червоно–чорний. Ще один національний прапор України сестри занесли до школи, в якій вчаться їхні діти (в Олени три доньки, а у Світлани — син та донька), і тепер символ їхньої Батьківщини — над її будівлею. Є він і на адміністративному приміщенні, але про це вже влада міста потурбувалася.
А ще наша землячка ось так висловила свою позицію: на її замовлення надрукували п’ятдесят плакатів із зображенням путіна та гітлера. І в неділю першого ж тижня війни Олена разом із чоловіком Рікардо поїхали у Рим (а це 130 кілометрів від міста Сперлонга) — до посольства росії. Їх, як і декілька сотень українців та італійців, що прийшли з відповідними лозунгами висловити протест проти війни, до посольства країни–агресора поліція не пропустила. І тоді Олена почала розвішувати, приклеювати свої плакати вздовж вулиці. Не обійшлося без інциденту із поліцейськими, які документами жінки поцікавилися. Після спілкування з ними, яке «трохи нервів забрало», подружжя вирушило додому. Але робота була виконана: поки вони доїхали в своє місто, то плакати Олени вже гуляли в інтернеті.
У перші дні війни зібрали 3800 євро. За ці кошти закупили тепловізори, батареї, рації для Києва, зокрема для територіальної оборони.
На початку другого тижня війни Олена й Світлана взялися за збір допомоги для українців. До волонтерства долучилися як українці–мігранти, так і місцеве населення. Через декілька днів були налагоджені зв’язки з дівчатами–заробітчанками в Польщі, які сприяють тому, що водії, котрі бувають в Італії, доправляють вантажі через РП в Україну.
До речі, в Італії, в місті Форлі, живе й рідна сестра Людмили Іванівни Юлія Євтушик та сім’я її сина Андрія. Всі вони теж узялися допомагати своїм співвітчизникам. У перші дні війни зібрали 3800 євро (відгукнулася навіть подруга невістки італійка Еліна, яка зараз живе й працює в Іспанії, — надіслала 200 євро та ящик медикаментів). За ці кошти закупили тепловізори, батареї, рації (оскільки у Форлі цей товар був уже розпроданий, то їздили за ним в Болонью, інші сусідні містечка) для Києва, зокрема для територіальної оборони. Син Юлі Андрій завантажив ними, а також продуктами харчування свій легковий автомобіль і завіз у Польщу, перебуваючи в дорозі дев’ятнадцять годин. А вже звідти допомога поїхала в Україну.
… У вікнах будинку цієї родини теж нині жовто–блакитні прапори. Юлія Євтушик, ще й допомагає вимушеним переселенцям з України в перекладі різних документів. І розповідає італійцям, які, як кажуть, не очікували, що станеться таке повномасштабне вторгнення росії, про героїзм української армії, всього народу, якому не потрібні «асвабадітєлі».
Читайте також у нас: «Привези мені дитину, а сама вертайся – сиди і жди, коли прилетить ракета з Білорусі»
