На перших шпальтах польської преси — тема війни росії проти України.
«Привези мені дитину, а сама вертайся – сиди і жди, коли прилетить ракета з Білорусі»
Чим переймалася і з чого дивувалася впродовж останнього часу редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя газети «Волинь» Аліна ВІТИНСЬКА
2 березня я вимушено покинула Україну. Поїхала не тому, що боялася чи не вірила. Поїхала — щоб вивезти сина. Щоб він не боявся і не питав, чому цього не зробила, якщо була можливість. А можливість була. В Європі десятий рік працює його батько, мій чоловік, він і наполіг на цьому непростому рішенні. Через тривале його перебування за кордоном наше бачення майбутнього після бомбардування Києва 24 лютого трохи розійшлося. Отже, питання стояло передусім у моїй відповідальності. І на сьомий день війни ми з малим поїхали до Польщі…
Після довгих дискусій про те, чи є сенс виїздити з мирного Луцька, чоловік сказав: «Або їдеш з малим сюди, або я повертаюся до України. Або привези мені дитину, а сама вертайся — сиди і жди, коли прилетить ракета з Білорусі». Я розуміла, що він не жартує. Всупереч власній волі почала пакувати речі. Подумала: чим можу допомогти зараз Україні? Спробую працювати на відстані, підтримуючи разом зі своїми колегами інформаційне поле.
«Чи змогли б ми так допомагати, як поляки?»
Ми перетнули кордон о 22-й годині. Їхали аж на Захід Польщі, в бік Гданська, де в невеличкому містечку Тчев чоловік винайняв нам квартиру. Житло тут коштує трохи дешевше, аніж у великих містах (у Варшаві, приміром, двокімнатна обійдеться у 500 євро, у Гданську — ще дорожче, ми ж платимо 320). Та й ближче до столиці знайти житло на той момент було фактично неможливо. Міста і навіть села — переповнені біженцями з України.
Так склалося, що ми поселилися в місті, де 1939 року розпочалася Друга світова війна, коли німецькі війська вторглися на територію Польщі з трьох напрямків по всій довжині кордону, атакувавши аеродроми і військові бази в Балтійському морі. У Тчеві про Другу світову нагадує багато місць. Про неї тут пам’ятають. Про російсько-українську війну — також. На всіх адміністративних спорудах нині майорять жовто-блакитні прапори. На перших шпальтах друкованих видань — матеріали про події в Україні. Газети виходять із заголовками: «Путін вбиває матерів і дітей», «Не стріляй в дітей, не плати за вбивства!», «Неймовірна оборона України: Героям слава!», «Українці, ми з вами», «Україна в крові, Україна бореться».
Газети виходять із заголовками: «Путін вбиває матерів і дітей», «Не стріляй в дітей, не плати за вбивства!», «Неймовірна оборона України: Героям слава!», «Українці, ми з вами», «Україна в крові, Україна бореться».
Підтримка Польщі вражає. Крім державної, відчувається й людська — просто серед вулиць. Пересічні поляки намагаються зарадити хто чим може: усе підкажуть, покажуть, заведуть, підвезуть. Українцям допомагають волонтери, починаючи від кордону. У березні Польща прийняла закон про допомогу українським громадянам, які тікають від вторгнення росії. Він гарантує фінансову підтримку польським сім’ям, які приймають біженців. Їм виплачуватимуть по 1200 злотих на місяць (трохи більше 260 доларів). Завдяки цьому закону вимушені переселенці зможуть перебувати в Польщі 18 місяців на законних підставах.
Чимало поляків взяли українців до себе додому. Мою подругу з Луцька із двома маленькими дітьми прихистила сім’я у Познані. Вони живуть в родині безплатно. Таких прикладів є чимало, але переважно це ті, хто виїхав з України першими. Хто поїхав пізніше, як і ми, — змушені винаймати житло, і станом на 2 березня знайти його уже було непросто.
Ще одна хороша ініціатива для українців, якою скористалися і ми, – отримання коду «песель» (ідентифікаційний номер). Із ним українці в Польщі можуть влаштуватися на роботу, отримати доступ до медицини та освіти, а діти – піти в школу. Щодо останнього пункту: не обов’язково, але більшість батьків зголошуються. Адже, хоч і базових знань, не розуміючи мови, дитина не отримає, але це можливість принаймні трохи її вивчити. До наших школярів тут досить лояльні. Забезпечують необхідним для уроків приладдям.
До наших школярів тут досить лояльні. Забезпечують необхідним для уроків приладдям.
Здебільшого українські діти ходять у польські класи, де вони вчаться разом з місцевими ровесниками. Про спеціальні класи для українців не чули. Але знаємо, що в окремих школах (залежно від міста) з нашими дітьми працюють українські вчителі, викладають обов’язкові предмети: рідну мову та літературу, математику. Що важливо: відвідування польської школи не означає, що дитина завершить навчальний рік, тобто буде переведена в наступний клас. Тож мій син навчається дистаційно в українській. Але «для досвіду» відвідує польську також.
Біженці, які перетнули кордон після 24 лютого, мають право на одноразову грошову допомогу в розмірі 300 злотих (майже 70 доларів). Крім того, передбачена фінансова допомога за програмою «Сім’я 500 плюс» (українська родина, яка має на утриманні дітей, щомісячно одержуватиме від держави 500 злотих).
Загалом Польща надала прихисток уже понад двом мільйонам українців. Тут нам не просто співчувають, а дійсно допомагають. Нас зустрічають з привітністю, яка розчулює. Такої підтримки Україна, мабуть, не чекала. Часто думаю: чи змогли б ми так, як поляки?
***
Березень 2022 — найдовший місяць у моєму житті, адже щодень минає в очікуванні. А я ж волію наздоганяти, аніж чекати. Третій тиждень живу в чужій країні і ненавиджу все сильніше. Ніколи не пробачу кацапію-кровопивцю, яка убиває Україну і її людей. А ми наївно вірили, що в ХХІ столітті така жорстокість неможлива.
Аліна ВІТИНСЬКА.
Читайте також у нас: «Дружина героя: «Не могла уявити, що стану вдовою у 19 років» (Відео)».
