Волонтери Віталій Нагорняк і Андрій Лебезун мали за честь сфотографуватися з директором Берестечківського народного історичного музею Олегом Дергаєм (другий зліва), його бойовими побратимами Андрієм Куралєсовим із Луцька й Василем Паскіним із Калуша.
Директор Берестечківського музею упіймав на фронті диверсанта (Фото)
А також передав через нашу журналістку історичні трофеї на Волинь
Цими днями із найгарячіших місць України повернулися два волонтерські екіпажі волинян: координатор волонтерського центру в Горохові Віталій Гладун і Микола Прокопчук, житель села Борочиче Мар’янівської ТГ — зі столиці, Віталій Нагорняк і Андрій Лебезун, що теж є представниками Горохівської громадської організації «Спілка учасників АТО «Щит», які разом із журналісткою «Волині» здолали більше 3000 кілометрів у Донецьку й Миколаївську області
«Дід» не перестає воювати в тилу
… Чергова повітряна тривога застала нас на Дніпропетровщині, а вже через хвилин сорок минаємо вибоїни від снаряду на віадуці. З тієї хвилини частіше дивилася в небо з острахом.
У Павлограді, в музеї війни «У Діда», знайомимося з учасником АТО/ООС легендарної відваги з позивним Дід. Цей унікальний українець — Андрій Токарєв — кілька років тому зумів утекти з полону окупантів. Передачі бійцям із Волині він підрядився доставити у Бахмут.
У кімнатах свого часу зібрав багато експонатів воєн XX і XXI століть. Привіз із пекельного Донбасу речі з розбомблених дитячих будинків і вишиванки з різних регіонів України. На подвір’ї на чільному місці — меморіал загиблим захисникам України, техніка, підбита на бойових позиціях. Осторонь — шедевр, призначений викликати ненависть і усмішку: пам’ятник Путіну з його народним назвиськом «х@йло».
Робимо світлини на згадку під усмішку господаря та його цілком серйозні слова: «Тих, хто спілкується й фотографується зі мною, сєпари можуть розстріляти».
«Градами» накрили мирне село
У невеликому госпіталі неподалік Донецька персонал роздивлявся медичні ноші, ліки від луцьких волонтерів, а ми під свист ракет знайомилися із санінструктором Олегом, 18-річною фармацевткою Анею і її колегою Андрієм. Напередодні орки накрили поселення фосфорними снарядами. Три з них приземлилися біля госпіталю: один — біля Ані й двох її колег-подруг, але відбився від бордюру, зрекошетив за дорогу й загрозливо застиг, ніби «передумав» накоїти смертей.
Затим волонтерів вдячно зустріли медики Покровської лікарні, згодом уже наші друзі, позиції яких знаходяться менш як за 20 кілометрів від фронтової передової. Марино, Юлю, Михайле, Тарасе!.. Орки хочуть взяти вас у кільце — напередодні окупанти накрили сусіднє мирне село «Градами». Вцілили нелюди у центр поселення. Та ви, неймовірно скромні герої, запевнили нас, що ні на крок не збираєтеся відступати від лінії оборони.
На одному з бойових постів Олегу Дергаю, водієві військової вантажівки, дуже підозрілим здався звичайний чоловік. Був у мазуті, мовляв, тракторист, але трудяга виявився… диверсантом.
Віддали замовлене й смаколики від господинь із Горохівської й Мар’янівської ТГ захисникам Вугледара, айдарівцям — Кості з Чернігова, Максимові з Полтавщини та їхнім бойовим побратимам.
Ще одна ракетна тривога цього дня застала нас за кілька кілометрів від Пісок, серед бійців окремого єгерського полку спеціального призначення. До них волиняни теж дісталися поки що перші і єдині. Розвантажилися на ходу. Візитові земляків раділи горохівчани 52-річний Ігор Дашкевич і зовсім юний Богдан Колібко. Серед усього найпотрібнішого чоловіки відразу вирізнили «розгрузку», майстерно пошиту швачками-самоучками із села Борочиче, й бінокль від ексголови Цегівської сільської ради Валерія Холодзьона.
А поверталися додому з… історичними експонатами
День третій. Миколаївщина. В бусі залишилися три іменні посилки. Їх ми сподівалися передати в руки адресатів швидко, але на блокпостах нас завертали через міни й «прильоти» ракет, навігатор вів через такі нетрі, що подумки молила Бога, аби не втрапити до диверсантів, про яких попереджали військові.
Андрій Горбань (родом із Холонева), з яким ще недавно ми раділи зустрічі неподалік українсько-білоруського кордону, із притаманним йому почуттям гумору протягом десяти хвилин встиг познайомити нас зі своїм приязним бойовим товариством. Поруч із ним мешканець села Галичани Берестечківської ТГ Ігор Мельничук. Доки чоловіки роздивлялися те, що потрібно для автомобілів, жінки розглядали малюнки учнів Борочиченського ліцею.
Набравши швидкості по грунтовій дорозі, через годину таки встигаємо в Калугу (є таке село на Миколаївщині!), де нас напередодні перебазування чекав Олег Дергай. У мирному житті він — директор Берестечківського народного історичного музею. З ним були Андрій Куралєсов із Луцька й Василь Паскін із Калуша. Всі троє залишилися дуже задоволеними бензопилкою. Її для потреб підрозділу, в якому служить Олег Анатолійович, купив берестечківець Віталій Юзефко.
Колона рушила, а ми ще довго не могли натішитися новою, почутою з перших вуст історією про Олега Дергая. На одному з бойових постів йому, водієві військової вантажівки, дуже підозрілим здався звичайний чоловік. Був у мазуті, мовляв, тракторист, але трудяга виявився… диверсантом.
Від мужнього і кмітливого Олега Дергая повезли на Волинь повну сумку трофеїв, які краєзнавець, учасник Майдану вже бачить на полицях музею в Берестечку. Серед них є іменні речі ворожого снайпера, який таївся в довколишній окрузі, багато амуніції, яку люди спеціально знаходять для Олега Анатолійовича, приємно дивуючись, що він не лише хороший боєць, а ще й знавець історії.
… Найдовше шукали серед полів хутірець, де після важких боїв під Миколаєвом відпочивали військовослужбовці 14-ї ОМБР імені князя Романа Великого. Кілька годин їзди по лісопосадках були того варті: в передачі берестечківцю Валерію Олексюку найпотрібнішим виявився бронежилет.
Навіть на блокпостах їх називають Ангелами
Із чотириденної поїздки поверталися, карбуючи в пам’яті кожну хвилину спілкування з тими, завдяки кому все буде Україна. Ніколи не забуду, як дорогою до наших воїнів мої друзі-волонтери ревно старалися виконати навіть найменше їхнє запізніле прохання: в супермаркетах купляли зарядне для телефонів, машинки для гоління, у Вінниці замовляли й забирали колеса…
Ночувати доводилося там, де з початком комендантської години нас заставала ніч: у гуртожитках і садочках, облаштованих для біженців, і навіть у гаражі, де до війни стояла сільгосптехніка.
Ночувати доводилося там, де з початком комендантської години нас заставала ніч: у гуртожитках і садочках, облаштованих для біженців, і навіть у гаражі, де до війни стояла сільгосптехніка.
Снідали й обідали зазвичай, не зупиняючись, а проїхавши кілька десятків від останнього пункту призначення, в телефонному режимі разом із Віталієм Гладуном уже планували чергову поїздку. Видзвонювали генератори, акумулятори й пральну машину, в друзів з-за кордону просили набори гайкових ключів, у борочиченського жіноцтва – «розгрузок»…
Почувалася гордою за цей екіпаж, за всіх волонтерів України, коли на блокпостах до них доброзичливо зверталися, перевіряючи документи: «Куди їдете, Ангели?» (так у воєнний час зазвичай називають волонтерів), чи дякували за те, що вони такі є.
Вже у Луцьку допомогу від данської спілки мисливців передав депутат Волинської обласної ради від «Європейської Солідарності» Іван Мирка, у Горохові Віталій Гладун хвалився чималою партією нових берців, які від німецької фірми «Karls» презентував ЗСУ Андрій Кленк.
Я ж адресую щиру вдячність моїм віднедавна друзям Віталієві Нагорняку і Андрієві Лебезуну, а також Русланові Брикайлу з Холонева, Вадиму Гриньосі з Горохова, Анатолію Шереметі з Мар’янівки, усім-усім волонтерам країни за розуміння потрібності журналістської праці. Бійці дуже хочуть, щоб про ці зустрічі, про їхнє життя, про їхні привіти читали рідні й земляки. Ми переможемо – й про тих, хто здобув мир, розповідатимуть журналістські репортажі і світлини. Своїх героїв Україна повинна знати в обличчя!
Леся ВЛАШИНЕЦЬ, «Газета Волинь».
Читайте також у нас: «А пиріжки з Горохівщини на передову підписали: «Бандерівські»! (Фото)».
