Переселенки із Покровська Юлія та Яна Бабій та їхні діти: заради них в першу чергу, за словами жінок, і долали далеку й непросту дорогу.
Закрита школа у волинському селі тепер стала гуртожитком для десятків переселенців (Фото)
У цьому маленькому селі на старовижівському Поліссі знайшли прихисток люди, які утекли від війни. Тут ми зустрілися з мешканцями Покровська Донецької області, міст Бровари і Васильків, що на Київщині, та самої столиці. Жахіття рашистів змусили їх покинути свої домівки й шукати безпечнішого місця
«Не бійтеся, що ви приїхали в глибинку Полісся, — тут ви зустрінете людей, багатих на доброту, щирість і чесність…»
Переселенці живуть майже в кожному селі Сереховичівської громади на Старовижівщині. Але найбільше їх у Синовому — тут для них облаштували кімнати в приміщенні школи, яке останні чотири роки після закриття навчального закладу стояло пусткою.
— Добре, що ми його по можливості утримували в належному стані, — каже староста Синівського старостинського округу Руслана Гочачко. — Тож коли в громаді постало питання, що, очевидно, будуть і в нас переселенці, то від її голови Ростислава Шиманського ми одержали завдання облаштувати під житло якраз школу.
Ми до останнього сиділи вдома, ховаючись у підвалі будинку чи в квартирі, пам’ятаючи правило двох стін. Але коли вже бачиш смерть, то розумієш, наскільки це небезпечно, й тоді не роздумуєш, як то ти покинеш рідне помешкання.
Колишні класи, учительська невдовзі були готові прийняти 50 мешканців. Про розкіш мова не йде, але найнеобхідніше є. Староста розказує, як за декілька днів гуртом усією громадою знесли, звезли ліжка, постіль, харчі, засоби гігієни, як потім зі «своїми дівчатами» (а це — листоноша, завідувачки клубу, бібліотеки) перемили, перечистили всі відведені під житло кімнати, а постіль перешили («то вже матушки нашої заслуга»). А ще — запустили котельню, бо ж був тільки березень, поставили бойлер та декілька душових кабін, налагодили роботу їдальні… Щось, як бойлер наприклад, купували за людські гроші. А от коли дійшло до придбання тумбочок під умивальники, піддона для душу, то підприємець із Старої Вижівки Петро Шлапай, якого староста Синового бачила перший раз, коли почув, що ці речі мають служити переселенцям, то й грошей не взяв. Серед тих, хто пожертвував кошти на добру справу, пані Руслана згадала одну зі шкіл Луцька — зокрема учнів класу, в якому навчається внук односельчанина Йосипа Троцюка. Від них надійшло дві тисячі гривень…
У той день, коли я побувала в Синовому, в приміщенні школи уже жили чотири родини із Покровська Донецької області.
— Загалом двадцять одну людину розселили ми тут, — розповідає пані Руслана. — Зустрічала я їх, розмовляла й відчувала, що на душі у них тривожно: це ж зі Східної України приїхали на Західну! Комусь заклали в свідомість, що тут ущемляють російськомовне населення, — запевнила, що цього нема й не буде. Я їм сказала: «Не бійтеся, що приїхали в глибинку Полісся. Знайте, що ви прибули в край, де живуть люди, може, матеріально бідніші, зате багаті на доброту, щирість і чесність. Ви відчуєте це…»
«Трудно було прийняти таке рішення й поїхати за 900 кілометрів — на другий кінець України»
Звичайно, подальша розмова із самими переселенцями — молодими жінками, які прибули сюди з дітьми, батьками. Знайомимося з Юлією Бабій — мамою двох доньок — другокласниці Маргарити і студентки педучилища Лілі.
— Трудно було прийняти таке рішення й поїхати за 900 кілометрів — на другий кінець України, — каже жінка. — Це крок серйозний. Але коли війна стала дуже близькою, коли прилітають касетні бомби і ти не знаєш, як захистити своїх дітей і себе, то треба було рятуватися. Ми до останнього сиділи вдома, ховаючись у підвалі будинку чи в квартирі, пам’ятаючи правило двох стін. Але коли вже бачиш смерть, то розумієш, наскільки це небезпечно, й тоді не роздумуєш, як то ти покинеш рідне помешкання.
Чому приїхали саме в маленьке Синове на Волині?
— У нашому будинку, — долучається до розмови родичка Юлі — сестра її чоловіка Яна, — мешкає жінка, котра родом із цього села. Коли почалася війна, вона вирушила до своєї матері. І, чуючи, яка в Покровську небезпечна ситуація, подзвонила: мовляв, приїжджайте, приймемо. Розповіла, як добратися. Хотілося втекти якнайдалі від того страху, в якому ми жили, щоб потім знову кудись не бігти. Але, по правді, найперш заради дітей (у Яни — син Артем–першокласник. — Авт.) це робилося. Ми, дорослі, вже б якось і далі ховалися…
Дорога, за словами жінок, була далека й непроста (це ж не можна було їхати напряму через Київ, як раніше, а вибирати якийсь об’їзний шлях. А ще до комендантського часу встигнути, щоб добратися до якогось міста й зупинитися на нічліг. Юлю з дочками й матір’ю віз її чоловік Андрій. Він тут, як сам сказав при зустрічі, не затримається. Оскільки працює водієм автобуса, котрий вивозить евакуйованих із міст, що опинилися в зоні жорстоких боїв, зокрема Маріуполя, Бердянська, то повертатиметься додому. Як зазначила Юля, може б, вони й раніше зібралися на Волинь, але довелося чекати, поки Андрій вернеться з відрядження. А очікування — це неабиякий стрес, бо ж знала, в якому він пеклі.
Слава Богу, всі п’ять автомобілів, які вирушили з Покровська однією колоною, благополучно добралися до села Синове. І тут переселенців добре прийняли — як уже самі переконалися, даремним було побоювання, що «вдруг із за язика к нам будут нє так относіться». Жінки, немов би виправдовуючись, говорили, що вчилися свого часу в російськомовній школі, тому й не розмовляють українською, хоч і розуміють все. А от їхнім дітям, буває, легше висловитися якраз українською, бо вони з першого класу опановують її.
«Тут у нас уже ціла «Васильківська колонія»
А ще ж у Синовому є переселенці з міст Васильків, Бровари Київської області, із самого Києва. Хтось приїхав до рідні, комусь прихисток дали в своїх хатах просто добрі люди.
— Тут у нас уже ціла «Васильківська колонія», — каже староста Руслана Гочачко, коли ми зупинилися на одній із вулиць…
Перше знайомство — з Ганною Бондар, її чоловіком Анатолієм. Вони обоє — уродженці Синового. У 1990 році дівчина з Волині закінчила в Києві педагогічний інститут й одержала направлення у Васильків. Згодом з дипломом університету до неї приїхав і чоловік. Обоє викладали в місцевому професійному ліцеї. У тому самому, який у перші дні війни було розбомблено. Якийсь час ховалися від обстрілів у підвалі цього ж навчального закладу. Потім разом із приятелями — подружжям Ірини та Юрія Мойсеєвих — поїхали в одне із сіл Кагарлицького району. Та через тиждень повернулися додому — думка була, що, може, стало спокійніше. Але побачили, що ситуація ще більш ускладнилася. Зрозуміли, що треба виїжджати з Василькова. Посадили Мойсеєвих у свою машину, оскільки їхня була пошкоджена під час чергового обстрілу, й вирушили на Волинь, у Синове.
— Я з чоловіком, — розповідає Ганна Іванівна, — живемо в його батьківській хаті.
Жінки вже обжилися на новому місці. До сільської роботи долучаються. Як треба було вибрати з копця картоплю, то господарю не довелося помічників шукати.
— А нас пустила в свою оселю місцева жителька Валентина Коцюбчик, — додає Ірина Мойсеєва, дуже тепло відгукуючись про цю жінку, яка й хату натопила, коли дізналася, що їдуть переселенці (сама ж вона в цей тривожний час пішла жити, як каже, до гурту — в сім’ю дочки, що мешкає в цьому ж селі).
До речі, хоч ліцей, де працюють Бондарі, розбомблено, але подружжя не забуває про своїх вихованців й проводить онлайн–уроки.
Читайте також: Мама загиблого героя Cергія Феоктистова принесла продукти для захисників України
Ще одні мешканці «Васильківської колонії» — Тамара і Віталій Сидоренки: вони живуть у батьківській хаті дружини, котра родом із Синового. У всіх переселенців одна думка: як там у них, на Київщині? І мрія найбільша — якнайшвидше повернутися додому.
— Це ж уже весна — городи пора садити, — каже Ірина Мойсеєва. — Правда, тепер там, де наші грядки були, військові стоять. Не знати, як воно буде, — мабуть, все заміновано…
Така ж мрія — швидше повернутися додому — і в киянки Лесі Кузьменко, яка приїхала в Синове з дочкою–семикласницею, та Олександри Лещенко з Броварів — вона тут із семирічним сином Артемом. Поселилися вони в будинку Федора Троцюка, який живе самотньо.
— Я багато років, навіть і минулого літа, працював на Київщині. Там доля звела із чоловіком Лесі Кузьменко, — розповідає Федір Улянович. — Коли на підступах до Києва почалися страшні бої, він зателефонував мені й спитав, чи зміг би я прийняти його дружину з дитиною.
І Федір Улянович сказав: «Які питання? Ясно, що прийму — нехай приїжджає. Зустріну». Перш у Синове прибула Леся Кузьменко, а через тиждень і Олександра Лещенко («на той час у нашому будинку в Броварах уже не залишилося жодної дитини — всіх повивозили»). Жінки вже обжилися на новому місці. До сільської роботи долучаються. Як треба було вибрати з копця картоплю, то господарю не довелося помічників шукати. А ще вони надумали, що куплять у місцевому магазині насіння квітів і насіють біля хати Федора Уляновича. Мовляв, ми поїдемо звідси, а чорнобривці, айстри зацвітуть і нагадуватимуть про нас.
