Міський голова Горохова Віктор Годик (ліворуч) подарув Павлу Ноховічу український символ – тризуб.
Польський лікар, який рятував українців у найзапекліші дні в Ірпені, повіз додому і горохівський подарунок
Коли 38-річний Павел Ноховіч їхав в Україну, то не думав про страх, який йому доведеться пережити. Знав, що на війні без нього не буває, але чоловік дуже хотів допомогти нашій країні у боротьбі з російською ордою
– Україна – дуже спокійна держава. Спершу я просто спостерігав здалеку за тим, що у вас коїть росія, й не міг зрозуміти, чому вона напала. Врешті прийняв рішення: взяти відпустку, приїхати сюди й бути корисним. На війні медиків завжди не вистачає, – розповідав щиро, наче ми вже давно були знайомі. Спілкуватися з Павелом нам допомагали Олександр та Ігор Магурчаки.
За професією Павел – парамедик. Його останнє місце роботи до поїздки в Україну було в Англії. Щоб дістатися в Україну, звернувся до друга-волонтера з Плоцька Пшемика Цибульського. Знав, що він із перших днів війни доставляє в одне з волинських містечок допомогу від своєї громади. Щоправда, до того, як потрапити у Горохів, Павел два дні з українсько-польського кордону супроводжував у госпіталі Польщі важко поранених українських військовослужбовців.
Ніколи не забуде, як із українськими медиками шукав містян у підвалах і під завалами. Діставав і живих, і мертвих, військових і цивільних.
У Горохові, каже, його тепло зустріли, зокрема міський голова Віктор Годик, його перший заступник Олексій Гайдук, відомий на Волині лікар-анестезіолог Володимир Мельник і брати-волонтери Олександр та Ігор Магурчаки. З усіма ними спілкувався чи не щодня, відколи, ризикуючи життям, рятував українців.
Просився у Київ, що саме потерпав від ворожих обстрілів і руйнацій, то Олексій Гайдук зателефонував знайомим волонтерам у Білу Церкву. Вони відвезли Павела в столицю, в Михайлівський Золотоверхий собор, де його так само тепло зустрів син старшого декана Горохівського благочиння Волинської єпархії Православної церкви України, настоятеля Свято-Вознесенського храму в місті Горохові отця Андрія Сидора — Іван, священник трапезного храму Софії Київської, і взяв над ним шефство. А потому Павел Ноховіч допомагав жителям Ірпеня.
Ніколи не забуде, як із українськими медиками шукав містян у підвалах і під завалами. Діставав і живих, і мертвих, військових і цивільних. Згодом оселився в госпіталі, так було зручніше рятувати людей.
Запитую, що розповість полякам про війну в Україні?
– Рашисти бомбили Ірпінь постійно. Здавалося, що в місті ніколи не вщухне осколковий дощ. Як стріляли, то не зважали, по кому цілять: по цивільних чи медиках, по дорослих чи дітях. На наших очах спалахували автівки й розсипалися будинки, а стогін людей, здавалося, був інколи сильнішим від вибухів. У Європі по телевізору не показують навіть половини тих жахіть, які коять в Україні російські солдати, — пригадував зі смутком те, що пережив.
Довіку не забуде, як колегаукраїнець після складної операції вийшов на сходи покурити. В ту мить на подвір’ї госпіталю розірвався снаряд. Один із осколків вцілив чоловікові в горло. На жаль, врятувати його не вдалося.
«У Європі по телевізору не показують навіть половини тих жахіть, які коять в Україні російські солдати».Фото з архіву Павла Ноховіча.
«В Ірпені діставав і живих, і мертвих, військових і цивільних...». Фото з архіву Павла Ноховіча.
«Ну як таких козаків можна перемогти?». Фото з архіву Павла Ноховіча.
А ще Павел завдячує життям водієві карети швидкої допомоги, з яким шукав поранених бійців на місцях запеклих боїв. Від чергового шквалу обстрілів він упав на землю, а шофер прикрив його своїм тілом. Дістав важке поранення, але залишився живий.
До слова, хоробрий поляк щиро дякував лікарю Володимирові Мельнику, який подарував йому каску, котру у тому пеклі він фактично не знімав із голови.
По закінченні відпустки Павел Ноховіч поїхав додому. За те, що зробив для України, йому міцно тиснули руку його нові друзі-горохівчани, а Віктор Годик вручив на згадку символічний подарунок — український тризуб.
Павел казав, що прощається з українцями ненадовго. Він поговорить зі своїм закордонним керівником, щоб той відкомандирував його в один із госпіталів Харкова. Чекає звідти телефонного дзвінка, бо вже й у цьому місті-герої має надійних друзів. Таких, яким є сам, якою зарекомендувала себе перед Україною його батьківщина — Польща. А ще він мріє зустріти з нами перемогу, а з такими друзями все буде Україна!
Леся ВЛАШИНЕЦЬ.
Читайте також у нас: «Горохівський фермер зомлів, коли почув про смерть сина-воїна, який… ще почавить москалів! (Відео)».
