Не знаю, чи похоронені і де моя мама і 15-річний брат чоловіка, яких розстріляли орки, – чернігівчанка, яка переїхала до Луцька

«Я ВСТИГЛА СКАЗАТИ, ЩО ДУЖЕ ЇЇ ЛЮБЛЮ І ВОНА ВІДПОВІЛА: «Я ТЕБЕ ТЕЖ»

Діана та її чоловік Олександр зараз уже в Луцьку. Молода жінка перебуває в лікарні, де їй мають зробити операцію з пересадки шкіри, після чого, приблизно через пів року, можна буде говорити про протез. Той страшний день, коли вони всією сім’єю вирішили залишити Чернігів, Діана пам’ятає у найдрібніших деталях.

— Це було 9 березня. Ситуація в місті з кожним днем ставала критичнішою, — розповіла молода жінка. — Постійно пропадала електрика, житлові квартали обстрілювали, гинули люди. Наші друзі та знайомі одні за одними виїжджали. І ми теж наважилися. Взяли із собою 15–річного Максима, брата мого чоловіка. Чоловік був за кермом, я поруч із ним на пасажирському сидінні, а мама з Максимом сиділи ззаду. В машині було спекотно, і я роззулася… Ми доїхали до села Количівка. На виїзді з нього, на повороті, стояли три танки. Ми спершу їх і не помітили — вони були за широкими деревами. Я ще спитала у чоловіка, наші це танки чи ні. Сказав, що не наші. Розвертатися назад було пізно. У нас почали стріляти. Чоловік тільки встиг крикнути: «Пригніть голови!».

 Проїхавши ще метрів п’ятдесят, наше авто зупинилося. Його перетворили на решето. Чоловік закричав: «Всі з машини, швидко!». Тоді я побачила, що в мене прострілені ноги. Все було в крові, відірвані пальці… При цьому болю я не відчувала, ноги ніби заніміли. Разом із мамою, яка теж була поранена, ми виповзли з машини. Чоловік почав витягувати Максима. Але він був уже мертвий. У нього з рота йшла кров, а в спині була трисантиметрова дірка… Він застряг між сидіннями, але чоловік його витягнув.

А потім ми побачили, що один із цих танків їде в наш бік. Стало ясно, що нас хочуть добити і треба рятуватися. Ми відповзли на узбіччя і спробували сховатися хоч і за голими, але густими кущами. Пролежали якийсь час, поки все не затихло. Чоловік перев’язав мені рани, після чого хотів зробити перев’язку мамі. Але коли вона підняла куртку, ми побачили, що у неї розірваний увесь бік. Мама помирала… і розуміла це. Я встигла сказати їй, що дуже її люблю. Вона ледь вимовила: «Я тебе теж». То були її останні слова.

Росіяни почали стріляти у наш бік. Стріляли безупинно близько хвилини. Я майже не сумнівалася, що нас доб’ють. Просто лежала і чекала, коли це станеться… Але у нас не влучили, а підходити ближче та шукати ніхто з них не став. Коли все стихло, ми ще трохи почекали і поповзли далі. Вже удвох… Маму та Максима довелося залишити там.

«СКЛО В АВТО НАВПРОТИ МОГО СИДІННЯ БУЛО ЗРЕШЕЧЕНЕ КУЛЯМИ...»

— Спочатку ми повзли болотистою місцевістю, — продовжує Діана. — Грузли в болоті по пояс, по груди… Намагалися бігти тільки ділянками, що тліли, де не було вогню. Але оскільки була без взуття, обпекла ноги. Періодично я падала. Чоловік мене підіймав, і ми бігли далі. Кілька разів він ніс мене на руках. Потім нам трапився ще один російський танк. Він був досить далеко, і ми змогли сховатися. Нас не помітили. Важко описати свій стан на той момент. Я просто повзла — вже, скоріше, за інерцією. Працював виключно інстинкт самозбереження: зробити все, щоб урятуватися. Хоча я була впевнена, що це нам вже не вдасться.

Вдалося. За кілька годин Діана з чоловіком таки дісталися українського блокпоста.

Мама помирала... і розуміла це. Я встигла сказати їй, що дуже її люблю. Вона ледь вимовила: «Я тебе теж». То були її останні слова.

— Добиралися, напевно, години чотири, — каже жінка. — А вже звідти мене відвезли у лікарню в Козельці. Знову таки під обстрілами… У Козельці ампутували пальці на нозі. Чоловік дивом не постраждав. Та і я, чесно кажучи, незрозуміло як лишилася жива. Тому що скло в авто навпроти мого сидіння було зрешечене кулями.

З Козельця двоє знайомих військовослужбовців пізніше вивезли нас до Києва. А вже звідти за допомогою волонтерів ми дісталися до Луцька. Виїжджати з Козельця було дуже страшно. Не знала, як після того, що з нами сталося, знову сісти в машину та рухатись дорогою, де можуть бути російські танки. Але їхати треба було в будь–якому разі.

Що з  тілами мами та Максима, подружжя Ємельянових не знає. Жителі Количівки, з якими вдалося зв’язатись мамі чоловіка Діани, повідомили, що всіх, кого вони знаходять, ховають у селі у безіменних могилах. На власній сторінці у фейсбуці Діана присвятила своїй мамі зворушливі слова: «Я ніколи не повірю, що тебе більше нема зі мною… Я вірю, що ті тварюки, які зробили це з тобою і з нами, одержать чи вже одержали по заслугах! Моя мила мамо, ти так плакала за невинними людьми, які гинули, а тепер усі плачуть за тобою… Я плачу за тобою… Я тебе не забуду ніколи, ти так і залишишся моєю любимою мамою, моїм ангелом–охоронцем, моєю душею… Я тебе люблю… Навічно…»

Для тих, хто може допомогти Діані, у якої попереду операція, протезування, реабілітація, повідомляємо номер її картки: 5 168 752 013 418 903.

Марина ЛУГОВА. 
Джерело: fakty.ua.

Читайте також: Крейсер «москва» потягнув на дно капітана судна і 450 рашистських моряків (Оновлено)