Ці кадри з Краматорська облетіли увесь світ.
Убивати, катувати і брехати для них – як дихати. Колонка Олесі КОВАЛЬЧУК
Про путінізм-рашизм крізь мовну призму
Україна в огні — і болю немає меж. Постало те, у що не хотілося вірити навіть попри чисельні прогнози міжнародних авторитетів. Але не збутися невтішні передбачення не могли апріорі, бо ж грунтувалися на залізній логіці, на серйозному аналізі взаємин московицької держави з довколишнім простором. Упродовж чи не всього свого існування московія у міжнародному світоустрої постійно фігурувала в ролі огидного брехла та кровожерливого монстра. Зокрема, за «панятіями» її владців піклуватися про долю сусідніх народів означало поневолювати їх і знищувати. Бо куди ж поділися чудь, вєсь, мері, мурома і чому спотворився до невпізнання родовий код тувинців, бурятів, башкирів чи якутів. То як же міг, окрилений такими історичними «успіхами» попередників, нинішній володар темного царства миритися з непоборною самодостатністю України? Вона, бач, після стількох потопань у крові, морення штучним голодом та сибірським холодом, спокусами продажності, знову піднялася, мов Неопалима Купина.
Але головне наше питання полягає в дещо іншому плані. Прогресивне людство давно перехворіло і дикістю печерної доби, і варварством середньовіччя, урешті й імперськими амбіціями, бо в гущі громадськості невтомно діяв «Вічний Революціонер» — дух непокори, протистояння можновладцям–деспотам. Чому ж у сучасній ерефії на тлі глобального демократичного поступу не чути того праведного голосу, а натомість постав путінізм–рашизм як незворушний сплав потворності диктатора та його чисельної пастви. Чому там і в ХХІ столітті верхи і низи заодно — за культивування чи не всього негативного досвіду людства із давнього минулого.
Чи не тому, як то і вважають відомі росіянознавці, що за бугром ще з часів Золотої Орди за спротив злу, за вірність Божому повелінню (не убий, не укради, не лжесвідчи) незмінно карали з незрівнянним садизмом. Страх перед загрозою неминучої смерті формував тотальну покірливість, стійку рабську, а відповідно і рабовласницьку психологію: «Нє смєть свайо суждєніє імєть!»
Той секрет людського переродження та становлення колективного рашиста — від Івана Грозного, Петра І аж до Сталіна і колективного таки путіна включно — по–своєму зафіксувався у тамтешніх промовистих словах. До прикладу, як не дивно, і досі прийнято позитивно характеризувати правду означеннями «подлінная» і «паднаготная». Та чи могла бути об’єктивною правда, зізнаватися в якій змушували при нестерпних тортурах? Тобто — заганяючи під нігті розпечені голки або ж оперізуючи прив’язане до колоди тіло лінню (вузлуватими нагайками з ременю чи лика). Непокірні помирали в муках, а хто не міг витримати страждань, — каявся і говорив те, що волів чути замовник.
Помилуваних за фальшиві свідчення навчали виживання ради поводитися так само, беззаперечно підтримувати найаморальніші задуми зверхника. Чи не тому і прорахувався путін щодо сподіваного бліцкригу в Україні, що розвідувальні служби доносили своєму фюреру недійсне, а бажане — оту саму правду паднаготную і подлінную?
Чи не тому і прорахувався путін щодо сподіваного бліцкригу в Україні, що розвідувальні служби доносили своєму фюреру недійсне, а бажане — оту саму правду паднаготную і подлінную?
На превелике щастя, наші доблесні захисники дуже переконливо доносять кремлівському маніяку щиру українську правду — про те, що брехнею світ пройдеш, та назад не повернешся. Бо далі — небуття!
Невже цієї глибинної народної мудрості нелюди із затемненою совістю й розумом так ніколи й не збагнуть.
Не зайвим дотично заявленій темі буде ще один акцент. Згубні наслідки постійного тривання соціуму в режимі тупої німоти дали себе знати у депресивному характері навіть побутової лексики, відповідники якої мають у нас світлоносні, життєрадісні відтінки. Згадаймо: у них — бальніца, гроб, брак, свадьба, хазяйка, супруга. У нас — лікарня, домовина, шлюб (від злюб), весілля, господиня, дружина…У них — женітцца (на кому — отже, нерівність!), у нас — одружуватись (з кимось, відтак — рівноправ’я!). А що вже казати про незіставність мовних скарбів ніжності: питоньки–їстоньки–спатоньки, дівчаточко–хлоп’яточко–соколяточко, козаченько–кониченько–місяченько, яснесенький–милесенький–гарнесенький…І вочевидь неспроста дарована Вищими Силами нам, а не їм першоособова дієслівна форма множини наказового способу: єднаймося, братаймося, перемагаймо, молімося — і будьмо. І з тієї ж знакової причини не передати мовою ворога ані виразу «омріяна Україна», ані не менш дорогого слова «Великдень», яким невдовзі благословляться нові перемоги Світла над московською пітьмою зла.
Читайте також у нас: ««Шахтар» у благодійному матчі дав забити гол 12-річному підлітку, який пережив бомбардування Маріуполя (Відео)».
