Хлопчик поволі оговтується від пережитого тепер у польському Кракові.
9-річний Максим із Чернігова подолав 1000 км з чужими людьми, щоб зустрітися з мамою
Українці, які на момент повномасштабного вторгнення росії в Україну працювали чи відпочивали за кордоном, опинилися відрізаними від рідних. Особливо тривожно було тим, чиї діти живуть у містах, які обстрілюють окупанти. Одна з таких історій — зі щасливим кінцем
«З кожним днем шляхів для виїзду ставало все менше»
Вікторія (жінка попросила не вказувати прізвище. — Авт.) виховує сина сама. Знайти роботу вдома не вдавалося, тож рік тому вона поїхала працювати в Польщу. 9-річний Максимко жив у Чернігові з бабусею Ніною.
За кожної можливості Віка прилітала в Україну або забирала дитину до себе, щоб побути разом, востаннє — наприкінці минулого року, тоді Максим прожив у Кракові близько двох місяців.
«У січні я привезла сина в Україну. Планувала: хай закінчить 4-й клас, а потім віддам його до школи тут, у Кракові. А 24 лютого о 8-й ранку він написав, що почалася війна. Я не повірила одразу, думала, дитина вигадує», — розповідає Вікторія.
Жінка працює на кількох роботах. Каже, часу на читання новин не було. Вперше про загрозу війни дізналася 20 лютого від лікарки під час медогляду. Але тоді в Україні ще було спокійно. А потім звичне життя українців і справді зруйнували російські снаряди. «Коли почали обстрілювати Чернігів, я втратила спокій і сон. Розумію, як важко тим, хто в епіцентрі подій. Але ще важче усвідомлювати, що моя дитина, мій сенс життя — там, а я за 1000 км і не можу його забрати», — ділиться пережитим Віка.
Це тривало 25 днів: Максим щоразу ночував у холодному бомбосховищі неподалік від дому. Коли лунала сирена, хлопчик брав свій рюкзак та біг з бабусею та песиком Джиммі в укриття. Вікторія з самого початку розуміла, що треба евакуювати дитину. Але прямих потягів на Захід України з Чернігова не було. Місцева влада попереджала, що виїзди з міста заміновано, а рашисти обстрілюють цивільні авто. Та й бабуся категорично відмовилася від евакуації, тож Вікторії довелося шукати можливість, як вивезти сина.
Збирали речі, підсвічуючи сірниками
У Польщі Віка допомагала багатьом співвітчизникам, що тікали від війни. Була знайома з українськими волонтерами. 20 березня подзвонила одній із них у Київ і спитала, чи можна з кимось вивезти сина з Чернігова. «Волонтерка запропонувала два варіанти: з літньою жінкою або з мамою та двома дітьми-підлітками. Я обрала другий. Ту жінку звати Леся», — згадує Вікторія.
Розумію, як важко тим, хто в епіцентрі подій. Але ще важче усвідомлювати, що моя дитина, мій сенс життя — там, а я за 1000 км і не можу його забрати…
Діяти треба було швидко. Вже вечоріло, а син мав бути в домовленому місці о 6.30 ранку. Зв’язку з бабусею Ніною не було. Тож Віка написала сусідам, щоб переказали про час виїзду Максима. Каже, до останнього хвилювалася, чи все вдасться. Але о 21.00 задзвонив телефон. То була її мама, хотіла перевірити й уточнити деталі. Речі онукові бабуся збирала, підсвічуючи сірниками: світла, ліхтариків чи свічок не було. А на ранок відвела Максима до місця збору.
Окупанти обстріляли транспорт із дітьми та жінками
21 березня в домовленому місці на людей чекали шкільні автобуси. Того дня волонтери вивезли понад 600 жінок та дітей. Коли колона перетнула автомобільний міст, почався обстріл. «Леся казала, що бомбили дуже сильно. Люди попадали на підлогу. Але, дякуючи Богу та майстерності водіїв, усі залишилися живі», — каже Віка.
Дорога до столиці, яка в мирні часи займала півтори-дві години, розтягнулася на цілих 8. Дізнавшись, що син у Києві на вокзалі, Вікторія розплакалася. У плацкарт українців пускали безкоштовно, проте спати доводилося й на підлозі. Леся зі своїми дітьми та Максимом сіли в купе, придбавши квитки по 200 гривень. Усю дорогу Максим був неговірким. Сидів як мишка і дивився у вікно. Діти розуміли небезпеку, чули вибухи…
О 23-й годині 22 березня Вікторія зустріла сина на вокзалі у Кракові. «Це були найстрашніші дні в моєму житті. І найскладніше рішення — відправити мого маленького хлопчика з чужими людьми в таку далеку і небезпечну дорогу. Зараз розумію, що все зробила правильно. І дуже вдячна Лесі, що взяла на себе таку відповідальність», — каже жінка.
Леся з дітьми полетіла у Францію. А Віка з Максимом залишились у Кракові. Хлопчик поволі оговтується від пережитого в Чернігові та в дорозі. Тільки кашляє ще — даються взнаки ночі в холодному бомбосховищі.
Наталія НАЙДЮК, life.pravda.com.ua.
Читайте також у нас: ««Шахтар» у благодійному матчі дав забити гол 12-річному підлітку, який пережив бомбардування Маріуполя (Відео)».
