«Її може впізнати кожна жінка… в собі».
На її календарі й досі 24 лютого…
У цій жінці живе щось невловиме, магічне, недомовлене. Її душа, мов сполохана пташка, б’ється між зраненою землею і хижим небом. Її молитви пронизують Всесвіт. Її серце витримує стільки болю, що дивуються ангели. Її любов зігріває, зцілює своїх і ранить ворога. Свята і грішна. Слабка і сильна. Красива. Здається, якби художник створив її портрет, вона не всиділа б на полотні. Утекла б…
Світ захоплюється цією жінкою. І поблажливо усміхається, коли вона витончено обманює… себе. Хай повірять усі, що в неї все гаразд, а як насправді — ніхто не повинен навіть здогадуватися.
Яке її ім’я? Називаю по–різному: Жінкою з осені, П’ятою порою року, Сонечком, Мадонною, Пташкою, Берегинею…
Інколи вона викликає у мене роздратування і я подумки всаджую її на мітлу й посилаю… до теплого моря. Я знаю: вона любить море. Там мило, чарівно, затишно. Тихий шепіт хвиль замість сирен і вибухів. Безкінечний спокій замість її безкінечних тривог. Там лагідні ранки й спокійні ночі…
Їй бувало важко. Хотілося не те що виплакатися — виревітися. Але раніше цього вона собі не могла дозволити. Підпухлі почервонілі повіки, синці під очима, бурячковий ніс… О, ні! Депресія? Їй було сумно з цією жінкою. Стрес? Найкращий засіб від нього — гарно виглядати. Саме за це я називаю її П’ятою порою року.
А тепер плаче. Над бідою своєї землі. Над горем людей, яких ніколи не знала. Над долею осиротілих немовлят. Обіймає душею зранений світ. Проводить у чужі краї матерів з дітьми. Хрестить їм дорогу. І шепоче мов заклинання: «Ви повернетесь, ви скоро повернетесь…»
…Чим гірше — тим ліпше!.. Лив дощ, вітер норовив вирвати з рук парасольку… Розхристаний настрій відповідав погоді. А вона, перестрибуючи калабані і немов обминаючи холодні краплі, кудись елегантно поспішала. Її проводили заздрісними та захопленими поглядами. Дарма! Просто вона любить дощ…
Скоро почнуться весняні дощі. Хотіла купити нову парасольку. Передумала. І не витягує з коробки вишуканих черевичків. Бігає в укриття в теплих шкарпетках і кросівках. На її календарі й досі 24 лютого…
…Вона обожнює осінь. Полюбляла загубитися у терпкополиновому сивому тумані, вдихати пряний аромат холодних хризантем, приносити додому букетики з різнобарвного листя… Жінка з осені… А в душі стільки літа! Воно ніколи не відлітає у вирій. Вона роздаровувала клаптики літа знайомим і незнайомим. За це я називаю її Сонечком…
На чолі Сонечка зморшки стали глибшими, їх стало більше. Але душі не стало менше…
Цей жартівник, до якого носила ремонтувати взуття, зараз на фронті. Мусить повернутися живим. До іншого майстра не піду.
Інколи здавалося, що вона любить свої негаразди. Коли б трапилося таке, що з її життя зникли проблеми, вона обов’язково їх би створила. Наче доля готувала до чогось…
І тепер, коли в її дім постукала війна, вона з усіх сил намагається жити. Вона зможе…
Її вік не має значення. Але її може впізнати кожна жінка… в собі.
Якось застала її у жахливому стані. «Що ж тебе так дістало?» — подумала. Хотіла сказати щось втішне. Та вона, допиваючи, мабуть, другий літр кави, запитала: «Хочеш, розповім тобі «рецепт», як запобігти занепаду сил? Знайома поділилася. Треба наповнити посудину по вінця сирим тертим буряком насиченого червоного кольору і залити горілкою. Усе це настоювати за кімнатної температури протягом дванадцяти діб. І коли відчуваєш, що втрачаєш сили, потрібно пити «мікстуру» по одному маленькому келишку перед їдою».
Хай йому грець! Поки буряк настоїться, може й кінець світу настати. І горілка зараз не ходовий продукт. Вона пропонує салат з червоного буряка та горня гарячого чаю. І тихо чи то собі, чи мені каже: «Я не знала, що звичайна вода може бути смачнішою за всі напої з дитинства».
…Вона розгублена. Цікавлюся, що трапилось. Показує свої зручні улюблені туфлі. Один — «хоче їсти». Як я розумію її розпачливий стан! «Не встигла поремонтувати минулого року, — каже. — А той жартівник, до якого носила ремонтувати взуття, зараз на фронті. Мусить повернутися живим. До іншого майстра не піду».
У її очах поволока сліз. На устах — щемлива усмішка. «Він обов’язково повернеться», — втішаю її.
…Інколи мені подобається її не розуміти. Не погоджуватися з нею. Заперечувати…
Її люблять. Нею захоплюються. А дехто її не може терпіти. Не тому, що комусь заподіяла зло. Тому, що вона неповторна, особлива. Княгиня Київської Русі, Роксолана, Мавка, Жінка–воїн, Сестра милосердя, Жінка–берегиня, Жінка–ніжність, Жінка–віра, Жінка–надія, Жінка–любов…
«Здається, я випадково потрапила в цей світ, у це негалантне століття. Може, мене загубили? Може, я справді П’ята пора року? А може, дано жити в цей час, тому що зможу все це витримати, витерпіти?» — часто запитує вона.
І довго вдивляється в неспокійні, розтерзані війною небеса, очікуючи відповіді…
Читайте також: Пообіцяй, що..., або Невигадана історія
Ольга ЧОРНА.
